Метою школи вчений вважав виховання молодого покоління для народних потреб, поєднуючи плекання загальнолюдських і національних цінностей, до яких відносив: національну самопошану, особисту гідність, духовну гордість за приналежність до української нації, яка своєю культурою може рівнятися з іншими державними народами. До національних цінностей В. Пачовський відносив також твердість, рівновагу, активність.

Педагог подає антиподи абсолютних та національних вартостей, які приносять велику шкоду справі творення і збереження держави та як ми повинні «випалити білим залізом з душі»: жовтава ненависть до себе, зелена заздрість до успіхів товаришів, синя злоба легковаження творчих одиниць, чорне інтриганство, блідий до смерті егоцентризм, сіра безвільність, безбарвна безідейність, фіолетове рабство стосовно чужої, а червона бунтівничість стосовно власної влади. Тільки тоді наше громадянство перетвориться з розпинаючих і самопожераючих себе одиниць у здисципліновану суспільність, яка, осягнувши державу, зможе її задержати в руках» [6; с. 110]. Але для державного життя «мусимо отже перетворити вихованням державотворчої молоді цілу націю, - підкреслював на конгресі у 1935 році В. Пачовський, - щоби на місце розперезаного хамства в нас утворилося почуття гідності і пошани чести; на місці зрадництва – послух державній владі; замість політичної проституції – дисципліна, замість отаманії – підчинення себе авторитетові проводу, замість релігійного сектанства – підлеглість організованій церкві, замість вибухового містицизму нероздільність чинів – систематична праця над перетворенням себе і суспільства в дисциплінований матеріал для будівництва держави…» [6; с. 111]. Тільки охопивши всі ділянки виховання, вважав В. Пачовський, можемо виховати державотворче покоління.

Важливою умовою плекання в учнів морально-етичних цінностей, на думку вченого, є перетворення існуючих шкіл в дійсно національні, в яких панував би національний дух, та підготовка вчителя-дослідника, громадянина, людини на весь зріст у кожній справі, в кожному кроці, який, виконуючи місію апостола, творить нових людей, формує через своїх виконавців родину, місто, громадськість, цілу націю.

Варто зауважити, що майже в усіх виступах Я. Кузьміва, О. Ю. Дзеровича, С. Людкевича, В. Кузьмовича та інших – особлива роль відводиться вчителеві як творцеві нового покоління. Так, Я. Кузьмів вважав, що вчитель мусить бути тієї ж національності, що й учні, і його вплив має здійснюватися в одному руслі з впливом інших виховних чинників: сім’ї, церкви, установ тощо. Під терміном «культура» професор Кузьмів розуміє духовний процес, що проходить на основі таких уже сформованих цінностей, як звичай, мораль, релігія, мистецтво, мова, господарські вартості, література тощо. Кожну з культурних цінностей він розуміє як певний процес. І звідси виводить завдання виховання: ввести дитину в світ культурних цінностей. Виходячи з мети виховання, Кузьмів виділив два його етапи: а) дати дитині змогу зрозуміти й користуватися готовими вже культурними надбаннями, але б) виховувати дитину так, щоб вона могла не лише споживати готові, але й творити нові вартості.

Не заперечуючи існування загальнолюдських цінностей, професор, про те, визнавав, що існує не лише загальнолюдська культура. Людина є безпосереднім і найближчим носієм культури як своєї нації, так і загальнолюдської. Готуючи молоде покоління до творчої участі в житті власного народу, ми готуємо його також і до творчої співпраці в культурному житті людства. Проте, як зауважив Я. Кузьмів, якась загальна культура не існує абстрактно поза нацією, вона є в тих народах, що творить людство, в їхньому культурному доробкові. Отже, кожне правдиве і повне виховання не може не бути національне. Виходячи з цього педагог визначив основне завдання виховання: підготувати молоде покоління до участі в національній культурі. Національне виховання, на думку професора, - це творення і безупинне вдосконалення нації, плекання людини, що творчим зусиллям примножує й поглиблює національну культуру і вносить її цінності у всесвітню культурну скарбницю. Основними цінностями, яка забезпечать дальший розвиток національної культури, є рідна мова, господарство і сучасне життя нації. Відповідно, школа й учителі повинні дати дитині всебічний вибір національних культурних вартостей [6; с. 191-194].

Підсумовуючи, зазначимо, що на Першому українському педагогічному конгресі серед інших важливих питань розглядалася проблема співвідношення національного і загальнолюдського та . вимогу конгресу щодо єдності національного та загальнолюдського у вихованні ілюструє й одна з прийнятих тез: «Метою національного виховання української молоді є всебічна підготовка є до здійснення найвищого ідеалу нації, до чинної творчої участі в розбудові рідної духовної й моральної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі» [6; с. 236].

Питання гуманістичного виховання молоді у матеріалах конгресу.

Сучасний розвиток країни неможливий без зростання морального потенціалу її громадян, без розвитку активності, духовності, гуманності. Глобалізація, жорстока конкуренція, загострення економічних протиріч, розвиток телебачення, відео, комп’ютеризації – усе це призводить до індивідуалізації культурного життя, а через неї – і втрати духовності. Тому сьогодні все настійніше і переконливіше лунають твердження, що ХХІ століття має стати віком гуманізму» [4; с.419].

У такій ситуації перед науковцями, практичними працівниками стоїть завдання не просто декларувати принципи моральності, гуманності, толерантності, взаємоповаги, але й шукати ефективні механізми формування гуманних взаємовідносин молодого покоління, утвердження загальнолюдських цінностей, які складають і визначають духовний світ особистості.

Пошуки шляхів та засобів гуманних взаємовідносин, утвердження духовності та національної самосвідомості молоді у найбільш концентрованому вигляді знайшли своє відображення у матеріалах Першого українського педагогічного конгресу.

Оскільки гуманізм здебільшого розглядають як поняття філософсько-ідеологічне, а гуманність – як психолого-педагогічне, то, виходячи із завдань дослідження, акцентуємо увагу на психолого-педагогічних аспектах даної проблеми.

Сама проблема гуманних взаємовідносин між людьми є вічною, сягає своїм корінням ще в