У 20-ті роки XX ст., коли так загострилася боротьба проти тільки книжкового, вербального навчання та посилилися вимоги до розвитку самостійності учнів, евристичне і пошукове навчання значно розвивається. Згідно з цією методикою, вводилися нові способи навчання, які наближували його до життя.

У першій половині 30-х років проглядається схильність до теоріїдіяльності, на основі якої ґрунтовні знання і навички дитина може здобути тільки "пересвідченням у тому, що вона сама дасть собі раду, що власними зусиллями зуміє побороти труднощі [18, ст. 50]. Саме тому значне місце в навчанні української мови відігравали практичні методи роботи. Так, дітям пропонувались вправи на говоріння і писання, написання рефератів; значна увага приділялась виконанню домашніх завдань.

Одним із поширених методів викладання української мови був, як зазначає І. Стражникова [19] діалогічний. Хоча в той час не використовували саме цей термін, а його замінювали словами: "балачки", "гутірки", "розмови" тощо. Так, проблемам методів навчання дітей правильної вимови присвячена збірка методичних порад-вправ Іванни Петрів "Діти говорять: Наука мови й вимови" [16].

З метою вироблення "мови в слові" (зв'язне мовлення — М. Т.) галицькі вчителі використовували такі вправи, як "балачки, гутірки, довільні розмови, обсервація (спостереження - М. Т.) та на її тлі розмови, описи образів, надягання заголовків (назв) образкам, збірне оповідання, оповідання на тлі пережитої дійсності, описи, звіти з особистих помічань, звіти з прочитаних лектур, зміст лектур, пляни читанок або лектур, промова, дискусії, характеристика осіб тощо". Для вироблення навичок письма у галицькому шкільництві використовували: завдання з техніки писання, орфографічні та стилістичні вправи, шкільні задачі та ін. [14; 15].

Навіть при вивченні віршів напам'ять І. Петрів радила все ж вести розмову з дітьми. За її переконаннями, висловами дітей треба “так керувати, щоби підхопити етичний і виховний момент вірша, розвинути провідну думку, викрити бажання автора, якщо треба, то пригадати історичні події тих часів і т.п. В часі розмови наступає духове облегшення" [14].

Використання цього методу вимагало принципової уваги до стилю спілкування в народній школі. Саме стиль ставав основою нових способів навчання при викладанні найрізноманітніших предметів. Тому, на думку багатьох авторів, слід приділяти більше уваги на уроках рідної мови розвитку стилю спілкування, бо він є "часткою науки рідної мови, її цвітом і вінцем". Як писав А.Домбровський, навчити дітей стилю мовлення і спілкування можна способами порівняння, узагальнення, логічним обґрунтуванням своїх думок з допомогою логічного оформлення мислення [5, ст. 5]

Важливе місце в організації навчання педагоги надавали такому методичному прийому, як включення дітей у драматизацію та інсценізацію прозових літературних творів [11]. Участь у них, за переконанням М. Куція, розвиває в дітей творчі здібності, пам'ять, уяву, збагачує їх мову, робить вільнішими їх рухи, міміку, формує комунікативні здібності ("суспільний інстинкт"), а головне — викликає самостійну творчість дітей [21]. Таким чином, відбувається поступовий перехід від репродуктивного до частково-пошукового методу навчання, при якому учень переборює труднощі методом праці.

Шкільна теорія й практика Галичини міжвоєнної доби характеризується пошуком нових форм і методів навчання. Серед поширених - Дальтон-план, метод Монтессорі, метод Декролі, школа праці, активна школа, метод проектів та ін. Педагогічні часописи друкували низку статей як українських (А. Домбровський, І. Зельський, Я. Кузьмів, І Лабай, С. Сірополко) так і зарубіжних авторів, присвячених цьому питанню.

Велику популярність в освіті Галичини здобув метод проектів, особливо в професійному навчанні. Так, І. Зельський виділяв такі ознаки методу проектів: 1) він вимагає від учнів мислення, а не механічного запам'ятовування; 2) він вимагає практичної діяльності, а не теоретичного здобуття знань; 3) він вимагає для учнів реальних життя, середовища; природніх, життєвих, а не штучних ситуацій; 4) в процесі виконання завдань учень сам відкриває теоретичні правила або виводить їх сам.

Стосовно уроків української мови, то метод проектів реалізувався в спонуканні учнів до діяльності, адже діяльність необов'язково має бути фізичною, вона може бути розумовою, інтелектуальною. Учитель не повідомляє учням готові правила, а вчить їх виводити самостійно. Ця діяльність базується на міркуванні, співставленні, порівнянні, узагальненні і вже тому є цінною для учнів, що виростає з їх власного зацікавлення, а не накинена механічно вчителем.

Поступово при вивченні української мови почав впроваджуватись в
школах Галичини дальтонівський метод [9]. Слід зазначити, що серед галицьких педагогів точилися дискусії щодо доцільності [6] і недоречності [1] впровадження дальтонівського методу для вивчення рідної мови. Впровадження дальтонівського методу в практику роботи шкіл детально висвітлено в наукових дослідженнях Завгородньої Т. К. [7].

Педагогічним досвідом стосовно розбудження в дітей інтересу до читання, любові до рідної мови ділився на сторінках педагогічного часопису "Шлях навчання й виховання" учитель 6-класної школи "Рідної школи" м. Золочева Пилип Лисецький. Замість читанок, які автор допису вважав мертвими книгами, П.Лисецький запропонував дітям на вибір книги зі шкільної бібліотеки. Тут учитель зіткнувся з такою ситуацією: найохочіше читали і обмінювали книжки учні молодших класів, старшокласники байдуже зустріли цю ідею. Мабуть, стверджує педагог, за шість років навчання класична "Читанка" вбила природне бажання дитини пізнавати світ через читання художніх творів. І, навпаки, читання "живих книжечок" упродовж року принесло хороші результати, а саме: діти плавно читають, легко й швидко засвоюють зміст прочитаного, формують чисту вимову, засвоюють нові вислови,