У педагогічній літературі є різні визначення об’єкта дослідження: форма навчання як категорія дидактики, форма роботи, зміст роботи, організація навчання, організація роботи в школі.

Урок належить до основної форми організації навчання. Класно-урочна система дала можливість учителеві водночас навчати багатьох учнів. Вона передбачала комплектування груп (класів) дітьми одного віку із однаковою підготовкою та навчання їх за однією програмою. Її ефективність була настільки очевидною, що незабаром урок став провідною організаційною формою навчання у багатьох країнах світу.

Існує певна кількість типів (форм) уроку, кожен з них має свою структуру, тобто: склад (з яких елементів або етапів складається урок), послідовність (в якій послідовності ці елементи входять в заняття), зв’язок (як вони між собою пов’язані). Крім уроку, використовують також позаурочні форми навчання; нестандартні уроки, які руйнують застиглі штампи, їх структура відмінна від традиційних уроків.

А це означає, що організаційний процес і підготовка (певною мірою) до кожного уроку буде різною. Тобто визначення структури вибраного типу уроку, визначення методики на всі фази уроку, підготовка дидактичних засобів і матеріалів. Визначення форми контролю і оцінки знань, умінь та навичок; правильний розподіл часу, необхідного на всіх етапах уроку; визначення місця і ролі спостереження, демонстрування і опитування в рамках уроку; складання конспекту або плану уроку; перевірку своєї готовності до уроку, перевірку готовності учнів до уроку. В.О. Сухомлинський зазначав, що вчитель до уроку готується все своє життя. Всі умови організації уроку включає поурочний план (поточний) вчителя, який розробляється на основі календарних планів і є його робочим документом. В ньому відображають головні етапи і прийоми організації навчальної діяльності. Чітке планування навчально-виховної роботи школи – важлива умова її успішної діяльності. Вона забезпечує цілеспрямованість у роботі всіх підрозділів школи. Для навчального закладу важливо мати перспективний план розвитку, який б включав реальні організаційні моменти.

Школознавство – галузь педагогічної науки, що вивчає управління шкільною справою, організації її роботи. Адже шкільна діяльність має „подвійний” предмет роботи: керівник повинен бути і гарним організатором, і гарним фахівцем. Це означає, що сучасний керівник навчального закладу повинен успішно здійснювати як організаторську, так і педагогічну діяльність, забезпечуючи реалізацію цілей і змісту навчально-виховного процесу і різноманітних форм міжсуб’єктних відносин у нових умовах суспільства. Якщо рівень організаторських здібностей, нового директора чи педагога є недостатнім, не має сенсу говорити про ефективну роботу навчального закладу. Організація роботи школи в сучасних умовах – це складний процес, складовими якого є правильний вибір мети і завдань, вивчення і глибокий аналіз досягнутого рівня навчально-виховної роботи, система раціонального планування,

організація діяльності учнівського і педагогічного колективу, вибір оптимальних шляхів для підвищення рівня навчання і виховання, ефективний контроль. Тому організаційна робота в школі підвладна державному контролю – інспектування, важливим є внутрішній контроль – систематична, цілеспрямована перевірка роботи вчителя адміністрацією школи. Дієвість перевірки і зрештою всієї організаційної системи значною мірою залежить від того, наскільки чітко виражені її результати та накреслена перспектива організації роботи.

На мою думку, педагог завжди повинен вдосконалюватися в майстерності організації навчально-виховного процесу. Педагогічна майстерність — вияв високого рівня педагогічної ді-яльності.

Дослід-ники тлумачать її як найвищий рівень педаго-гічної діяльності, який виявляється в тому, що у відведе-ний час педагог досягає оптимальних наслідків, «синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва і особистих якостей учителя», комплекс властивостей осо-бистості педагога, що забезпечує високий рівень самоор-ганізації педагогічної діяльності. Педагогічний професіоналізм охоплює володіння необхідни-ми засобами, що забезпечують не тільки педагогічний вплив на вихованця, але і взаємодію, співробітництво та співтворчість з ним. Для цього необхідна мобілізація інтелекту, во-лі, моральних зусиль, організаторського хисту.

Традиційно при аналізі навчального процесу категорія "підхід" розглядається з позиції вчителя. Але я вважаю що, підход формується з позиції кожного конкретного учня і всього класу. Іншими словами, учень в кінці уроку, повинен відповісти собі: чого він сьогодні навчився, чого не знав або не міг зробити ще вчора. Така постановка питання стосовно до навчання означає, що всі методичні та організаційні рішення проходить через призму особистості учня.

Не менш важливе значення має здатність учителя організувати спілкування, що часто стає підґрунтям продуктивної діяльності учня. Тому педагогічне спілкування потребує від вчителя спеціальної підготовки не лише для оволодіння технологією взаємодії, а й для набуття морального досвіду, педагогічної мудрості організації стосунків з учнями, батьками, колегами у різних сферах навчально – виховного процесу.

Спілкування педагога з учнями є специфічними тому, що за статусом вони виступають з різних позицій: учитель організовує взаємодію, а учень сприймає її і включається в неї. Треба допомагати учневі стати активним співучасником педагогічного процесу, забезпечити умови для реалізації його потенційних можливостей, тобто забезпечити суб’єкт – суб’єктивний характер педагогічних стосунків.

Суб’єкт – суб’єктивний характер педагогічного спілкування – принцип його ефективної організації, що полягає у рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній установці, активності педагога та учнів, взаємопроникненні у світ почуттів та переживань, готовності прийняти співрозмовника, взаємодіяти з ним.

Список використаної літератури

Абульханова К.О., Васина Н.В., Лаптева Л.Г. Психологія і педагогіка. – М., 1998.

2. Бегей В.М. Управління загальноосвітньою школою на демократичних засадах. – Львів, 1995, с.8-12.

3. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: