Вивчення природничих дисциплін як фактор розвитку особистості школярів (1958 – 1991 р.р.)
В умовах розбудови незалежної української держави особливого Значення набуває вивчення вітчизняного педагогічного досвіду з метою використання кращих його надбань у практиці сучасної школи. Кінець XIX - початок XX ст. ознаменувався боротьбою вчителів природничих наук за посилення ролі і значення природознавства як шкільного предмета. Відстоюючи потребу викладання природознавства в усіх загальноосвітніх закладах, педагоги підкреслювали особливе значення цієї дисципліни. Засновники приватної школи в Швейцарії В. Фрейм і В. Цюбергер вважали, що природознавство розвиває спостережливість, тренує органи чуття, збуджує допитливість, повідомляє безліч необхідних у практичній діяльності відомостей і благотворно впливає на розвиток характеру [4, 100]. Підтвердження цієї думки знаходимо у працях вітчизняних педагогів: Я. Чепіги, С. Русової, Ю. Сірого, О. Герда, К. Ушинського, І. Ющишина, М. Демкова, В. Половцова, М. Гаврищука, М. Соловйова. Окремі аспекти цієї проблеми досліджували сучасні дослідники: Л. Іщенко, Л. Різник, Г. Жарська. Р. Воробйова, А. Сиротенко. Л. Шаповал.
Мета статті: висвітлити погляди педагогів кінця XIX - початку XX століття на роль та значення природничих наук у розвитку особистості молодших школярів.
У зв'язку з тим, що в зазначений період українські землі перебували у складі кількох держав і на території України функціонували школи з російською, польською, українською мовою викладання, для висвітлення цього питання мають значення погляди як українських, так і російських та польських педагогів.
Струнку систему викладання природознавства, в основу якої було покладено органічний зв'язок навчальних завдань природознавства з його виховним значенням, розробив основоположник російської методики викладання природознавства О.Я. Герд. Висловлюючи свої погляди на шкільне природознавство, О. Герд висуває положення за якими головна мета викладання природничих наук полягає в тому, щоб шляхом засвоєння знань розвивати в дітях "живу вразливість і любов до природи, які б облагороджували їх після виходу із школи". Він націлює увагу педагога не на методику у вузькому розумінні, але й говорить про необхідність "приведення учня до певного світогляду відповідно до сучасного стану природничих наук". О. Герд рекомендує вчителю розбудити в дітях інтерес до природи, перш ніж розпочинати вивчення систематичного курсу природознавства. Оскільки інтерес до природи можливий тільки при безпосередньому стиканні дітей з природними предметами в їх природній обстановці, то звідси випливає необхідність проведення екскурсій. На думку О. Герда, якщо дитина простежить розвиток кількох хоч би найпростіших рослин * моменту їх проростання і до самої їх смерті, то вже одна ця праця дасть їй більше користі, ніж знання відмінних ознак багатьох родин рослин. Виходячи із тих великих завдань, які стоять перед шкільним природознавством у справі формування особистості школярів, їх світогляду, О.Я. Герд ґрунтовно розробляв питання керівництва розвитком мислення і мови учнів у зв'язку з викладанням природознавства. Характерно, що О. Герд, не дотримувався одного якогось методу викладання, а рекомендував учителеві користуватися різними методами і прийомами роботи [3, 124].
Вважав природничі науки найбільш придатними для розвитку логічного мислення дітей К.Д. Ушинський. На його думку, логіка природи найдоступніша і найкорисніша для дітей. Цим самим К. Ушинський пропонує розвивати логічне мислення учнів на конкретних фактах, взятих з оточуючої природи. Крім логічного мислення, К. Ушинський великого значення в педагогічному процесі надавав розвитку спостережливості. Він писав, що "ніщо не може бути таким важливим у житті, як уміння бачити предмет з усіх боків і в середовищі тих відносин, в які його поставлено." К. Ушинський цінив також природознавство як навчальний предмет ще й тому, що тут особливо легко і просто можна показати зв'язок науки з життям [11, 134].
Автор програми з природознавства В. Половцов зазначав, що вивчення природи, має великий вплив на моральність учнів. Він радив ввести в середні школи такий курс природознавства, який би скеровував учнів "на шлях шукання істини і розуміння правди, розвивав би любов до красот природи." Природознавство як навчальний предмет повинно дати учням: 1) розуміння явищ зовнішнього світу; 2) розуміння потреб власного організму; 3) розвиток органів чуття, як важливого фактору, що зумовлює психічний розвиток; 4) розвиток мислення; 5) розширення кола духовних потреб і разом із ним ріст моральності учнів [9, 291].
Палким прихильником природничих наук був І. Блюдухо, на думку якого, природничі науки тренують пам'ять, збагачують розум і, крім того, мають особливе тільки їм властиве значення: з допомогою цих наук у дітей молодшого віку розвиваються органи чуття (особливо зір - цей необхідний засіб пізнання), і в той же час набуваються навички для спостереження над усім оточуючим. А це все дуже важливе у практичному житті. Одночасно з розвитком зовнішніх чуттів учень засвоїть собі навичку, яка у нього потім стане звичкою, - цікавитись усім оточуючим, а головне - уміти зразу і правильно підмічати суть спостережуваного предмета не тільки в галузі природничих наук, але й усякого предмета, який йому доведеться потім зустріти в житті. Відстоюючи природознавство як предмет викладання в сільській школі, І. Блюдухо заявляє про дидактичну зручність дидактичних наук. Якщо з арифметики, історії вчителеві, щоб забезпечити принцип наочності викладання, доводиться вдаватись до більш чи менш штучних наочних посібників (картин, карт), які не завжди дають правильне і повне поняття про предмет, то на уроці з природознавства можна показати сам предмет. І саме цим здійснюється одна з найголовніших умов дидактики: спочатку предмет, факт,
