Макаренко А.С. Книга для батьків. – Київ. “Рад. школа”, 1980.

Науково-педагогічний журнал “Обрій” №1(12), 2001, Івано-Франківськ.

Педагогіка. За редакцією Ярмаченка М.Д. – Київ, “Вища школа”, 1988.

Педагогіка. Учебное пособие для педагогических институтов. Под.ред. Ю.К.Бабанского. Москва “Просвещение”, 1988.

Педагогічний пошук. Укладач Баженова І.Н. – Київ: “Рад. школа”, 1988.

Стелмахович М.Г. Теорія і практика українського національного виховання. – Івано-Франківськ, 1996.

Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. – К., 1985.

Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. – Киев “Рад. школа”, 1984.

Сухомлинський В.О. Стопорад учителеві. – Київ “Рад. школа”, 1988.

Сухомлинський В.О. Народження громадянина. – Вибрані твори в 5-ти т. Т.3. К., 1977.

Томан Іржі. Як удосконалювати самого себе. – Київ. “Політвидав України”, 1988.

Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні // Вибр. пед. твори: в 2-х т. – Т.2. – Київ, 1983.

Ушинський К.Д.Педагогические сочинения. Т.3. Москва “Педагогика”, 1989.

Газета “Голос України”, - 1991. – 26 червня.

Дивне й нове // Збірник. – Львів. 1911. – с.5.

Додаток І

Заповіді для громадянина України.

Будь моральний, бо моральність і чесність – це підстава твоєї гідності.

Шануй Бога і віру Христову, не зраджуй її ніколи, бо це підстава твоєї чесності.

Шануй свою матірну мову, бо це прекрасний скарб, що відрізняє наш народ від інших народів.

Шануй звичаї і традиції твоїх батьків, бо це твоя краса.

Будь правдомовний і ретельний, бо за це будуть шанувати тебе і свої і чужі.

Шануй своє здоров’я і життя, позбався шкідливих звичок, які руйнують тебе і рідних.

Будь чистий тілом і духом та вірний іншим, бо невірність руйнує родину й тебе самого.

Не роби ніколи чогось такого, за що мусиш потім соромитись, бо знай, що все зло стане явне.

Будь справедливий і всюди виступай в обороні правди, осуджуй кривду і неправду, бо справедливість є підставою любові, любов – підставою єдності, а єдність є підставою добра твого і народного.

Люби свій народ і ніколи його не зраджуй, працюй для нього і заступайся за нього, при потребі жертвуй за його добро все, бо добро народу – то добро твоє і твого покоління.

Старайся сам стати свідомим і других усвідомлюй, багато читай і черпай освіту доведуть тебе і твій народ до добра.

Не бійся терпіти за правду і вір, що вона переможе.

Всюди поводися гідно і не принижуй себе ні перед ким, бо раба ніхто не шанує. А достойного і ворог похвалить і з ним рахується.

Завжди і всюди говори своєю рідною мовою. Ніяким нечесним вчинком не посороми свого прекрасного імені, за це тобі буде признання і честь, а народу користь.

Додаток ІІ.

Просвітницька година, присвячена Тарасу Григоровичу Шевченку.

Слово вчителя.

У травні 1861 р. Україна вдруге оплакувала Т.Шевченка – з Петербурга привезли труну з тілом поета, щоб віддати його на вічний спочинок рідній землі.

Як відомо, на Смоленському кладовищі у Петербурзі поет пролежав усього 58 днів. Уже наступного дня по смерті Тараса Григоровича друзі почали клопотатися про дозвіл на перевезення тіла. Цей дозвіл отримали наприкінці квітня. 26 квітня, через 2 місяці після смерті поета, біля його могили знов зібрались друзі й шанувальники.

Північна туманна столиця назавжди прощалась з кріпаком, від голову якого тремтіла царська корона. Багатолюдна траурна процесія вирушила до залізничного вокзалу, звідки домовину відправили до Москви. Там, у церкві на Арбаті відслужили по Кобзареві панахиду і звідти поштовим трактом на траурній колісниці, запряженій кіньми, повезли поета до Києва.

Однак до Києва не можна було від’їжджати без спеціального дозволу. Процесія спинилась у Миколаївській Слобідці. Сюди прибули родичі поета, зійшлися кияни, було багато студентів з університету та гімназистів. За дозволом генерал-губернатора домовину поставили у церкві Різдва Христового на Подолі. До прибуття труни місце для могили у Києві не було остаточно вибране. Були наміри ховати Шевченка і на Щекавиці, і у Видубецькому монастирі, і на Аскольдовій могилі. Та все ж поховали на горі біля Канева, виконавши цим поетів “Заповіт”.

1-ша учениця.

Упав останній налопатник землі на свіжу могилу, що звелася на високій кручі понад Дніпром біля Києва, розійшлися по домівках канівські міщани та селяни з довколишніх сіл, які громадились тут під час похорону Т.Шевченка, подалися до Канівської пристані на пароплав київські та петербурзькі манувачі Великого Кобзаря України.

2-га учениця.

Пройшли рясні травневі дощі, подали краплі з тополь і яворів, немов плакала – побивалась сама засмучена природа по великому синові української землі. І тихо стало враз на Чернечій горі. І по тих дощах весняних, по тих сльозах щирих, що виплакала по своєму Тарасові Україна, зайшов спокій. Та ненадовго.

Між народами пішла чутка, ніби Батько Тарас не вмер, він переховується десь. Він живий, а в домовині, похований під Каневом, зарито свячені гайдамацькі ножі. Ця чутка так поширилася, що збентежила панство. Поміщики боялися сидіти далі в своїх маєтках, затурбувалося духовенство, стривожилась царська адміністрація, остерігаючись змов і заколотів.

3-тя учениця.

Все це стривожило жителів. І в такій ситуації жаль було, що дозволили перевезти тіло Шевченка на батьківщину, де пам’ять про нього ще так жива. Ще за життя поета в народі мирилися його твори, їх вивчали напам’ять, перекладали на музику, переказували одне одному, перечитували по багато разів, вдумуючись у кожне слово.

4-та учениця.

І сталося дивне: поет помер, а його твори не менше не призабули в народі, а вони ще більше стали привертати до себе людські думки й серця. Народ не хотів вірити, що його співець, оборонець, його Батько Тарас – помер. Його твори брали