В добрий час,

Як у людей, так і в нас!

Хто перший почав,

Щоб у мене позичав!

(Розсіває зеро).

Землю я благословляю

На багатий урожай,

Хай достатком розквітає

Степовий наш рідний край.

1-а ведуча. Серед нас присутні хлібороби. Це їхні золоті руки вносять в чорнозем Полтавщини дорідні зерна жи-та, це ними пишається наша земля.

(Слово надається хліборобам).

2-а ведуча.

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

(Т.Шевченко)

1-а ведуча. Вам, хлібороби, хлібодари, від юних та-лантів український танок.

А ось ще один звичай, який існував на Полтавщині. Коли дожинали ниву, то залишали нескошеною ланку хліба «Спасибі на бороду». Розпочинати косовицю дозво-ляли лише тоді, коли одного зрізу з коси вистачало поїсти корові.

І вже я сам,

Мов колос край села,

Перезернився піснею до хати,

Де колосистий пояс одягла

На день обожників

Україна-мати.

Ти прийди до нас, Врожаю,

Бо ми працю прославляєм,

Коли візьмем все із поля,

Усміхнеться до нас доля!

Я в руки беру золотий колосок,

Що зріс на полях Полтавщини.

В нім бачу я твердий, упевнений крок

В майбутнє, до щастя людини.

2-а ведуча. Які чудові обряди і звичаї приносить до нас наша українська земля, люди праці, їх любов до рідного краю. Я розповім про деякі з них. Так, коли збирали вро-жай, на корню залишали жменю хлібних колосків, їх за-вивали. Жито залишали Спасу «на бороду», ячмінь — Маковею, пшеницю — Пречистій на одягання, гречку — Покрові, а овес — «царському коню на гриву». Інші ро-били собі «дідуха» — сніп жита чи пшениці, як уособлен-ня хліборобського духа і зберігали на Святий вечір, зано-сили його до хати, ставили на покуті — 6 січня (ведуча показує на сніп).

Існував ще один звичай. З останніх колосків заплітали вінок і одягали його на саму красиву дівчину. З піснями женці йшли в село і співали.

А ми свому пану

Та й зробили славу:

Житечко пожали,

В снопи пов'язали,

У копи поклали.

1-а ведуча. Господар зустрічає женців біля воріт хати з хлібом-сіллю. Він запрошував всіх до столу, частував. Дівчину у віночку садили на покуті. Цікаво, що віночок із колосків зберігали на покуті під образами до наступного врожаю. А через рік зерна, які були у віночку, сіяли на новому лані. В день Спаса віночок із колосків освячува-ли в церкві поруч з хлібом.

(Звучить пісня «Хліб — всьому голова» на муз. Н.Кудрина, сл. В.Балачана).

2-а ведуча. А ось час підійти і до хліба на столі. Але до нього ми так звикли, що давно перестали замислюватись: а чи завжди він існував? Старовинна легенда сповідає, що у Стародавньому Єгипті один раз забувся раб витопи-ти піч, а другий, не помітивши цього, сунув у неї тісто. Звичайно, хліб зостався сирим. Однак тісто виглядало дивно: вкрите якимись пухирцями, воно мало ще й нез-вичайний запах. Запалили в печі й знову поставили туди тісто. І яка ж була радість, коли хліб вийшов пухнастий і смачний. Так уперше були «використані» на практиці дріжджі. Хліб в українців, народу з давніми землеробсь-кими традиціями, був і є одним з найцінніших харчів. Ще у далекому минулому з ним їли густі й рідкі страви на сніданок, обід і вечерю, фрукти й кавуни чи молоко на підвечірок. Казали: (група дівчат і хлопців) «Без хліба — суха бесіда», «Рибка без хліба бридка», «Хліб та вода — нема голода», «Хліб та вода — козацька їда». З хлібом веселе на світі жити, скрізь буяє радість.

(Виконується танець «Полтавські галушки»).

1-а ведуча. З хлібом приходили сусіди і родичі вітати новонародженого. Хлібом і сіллю зустрічали і проводжали гостей. Житнім зерном обсипали молодих, які їхали до шлюбу, ка-зали: «Сип жито, щоб довго в парі жити, і не сип пшеницю, бо буде вдо-виця». Хліб шанували й берегли. Впаде окраєць на зем-лю — підбери, поцілуй, вибачившись, обтруси і з'їж. Так слід було чинити за народним етикетом. Крихти не вики-дали, а, зібравши рукою, з'їдали. Хліб у народних уявлен-нях здавна став символом добробуту, гостинності, щед-рості, увійшов у духовний світ людини, як найвища цінність.

Як правило хліб пекли раз на тиждень. Вважалося, що не можна було цього робити проти великих свят, а також напередодні п'ятниці й неділі. Більше, як на тиждень «за-водити» хліб не годилося, інакше до хати могли завітати старці-злидні. Турбота про випічку хліба лежала на гос-подині. У день, коли спеціально для хлібів розпалювали піч, вона трималася суворо і зосереджено, від неї не чу-ли жартів. Ще б пак! Адже якість хліба — це жіноча честь і авторитет. І не хотілося почути господині таке, якщо не видався хліб: «Місила — бодай трясця трусила, пекла — бодай катових рук не втекла», «Ох, і спекла наша Луця, що не їсть і цюця». Піч для хлібів випалювали добряче, але рівно. Під паляниці часом підкладали сушене капус-тяне або дубове листя. До двох годин хліб сидів у печі. Господиня уважно слідкувала за випічкою. Про верх, який відставав, говорили: «Хоч горобців заганяй», а про тріщини: «Мов плугом поорані». Дві хлібини, що спекли-ся, роз'єднували над головою дівчини. А паляничка, яка перевернулася у печі, свідчила про близьку смерть, що може завітати до хати.

2-а ведуча. Які ж хліби випікали в Україні? Французь-кий письменник Опоре де Бальзак, який у середині ми-нулого століття перебував в Україні, писав на батьківщи-ну: «...як Ви приїдете на Україну, в цей рай зелений, де я запримітив уже 77