Історія української школи і педагогіки
В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвива-лася на рівні світової. Ще в Київській Русі сформувала-ся система виховання на засадах любові до батьківщи-ни, гуманного ставлення до людини, дисципліни, пова-ги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробро-сті й водночас терпимості та релігійності.
У XI—XIII ст. у Київській Русі побачила світ низ-ка перекладних і оригінальних книг — збірників ста-тей, серед яких були й педагогічні статті та роздуми ("Палеї", "Златоусты", "Ізмарагд", "Пчела", "Злата ма-тиця" та ін.).
Педагогічні думки XV—XVII ст. систематизовано у формі настанов, викладених у низці документів, зокрема у відомому "Домострої". Педагогіка "Домострою" відоб-ражала національні принципи, де суворість і вимогли-вість поєднувалися з піклуванням про дитину, з вихован-ням почуття громадянського, патріотичного обов'язку. Поряд з настановами щодо виховання у дітей мужності, працьовитості, бережливості тощо "Домострой" передба-чав і фізичні їх покарання: "Любя сына своего, учащай ему раны... сокруши ему ребро". Однак вони не набу-ли поширення в школах, як це було в період середньо-віччя в країнах Західної Європи.
Збагатили національну педагогіку ідеї великого українського філософа, письменника і педагога Г. Ско-вороди (1722—1790). Його педагогічні погляди ґрунту-ються на визначальних рисах прогресивної педагогіки: гуманізмі, демократизмі, високій моральності, любові до батьківщини й народу.
Ідеї доброї, чесної, благородної, безкорисливої людини-громадянина в кращих своїх творах обстоювали І. Гізель (1600—1683), П. Могила (1597—1647), Ф. Прокопович (1681—1736). Ідеал особистості патріота, носія сво-боди оспівував І. Котляревський (1769—1838). На рівень європейських педагогічних пошуків підніс педагогічну думку Т. Шевченко (1814—1861). Його твори дають ши-роке уявлення про освітньо-виховний ідеал, яким для ньо-го була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, що здатна застосовувати свої знан-ня в житті, цінує мистецтво, любить працю.
Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинський (1823—1871). У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка люди-ни до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Ушинський обстоював думку, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив ці-лісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби роз-виваючого навчання, збагатив принципи навчання.
Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й розв'язання практичних завдань виховання зробив ви-датний український педагог А. Макаренко (1888—1939). Він розробив і втілив у практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, ме-тодику трудового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни. Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейного виховання.
Видатний український педагог В. Сухомлинський (1918—1970) досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку осо-бистості учня, педагогічної майстерності. Його перу на-лежать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділить-ся власним досвідом, педагогічними роздумами.
У творенні української національної педагогіки важ-ливу роль відіграє педагогічна спадщина Г. Ващенка (1878—1967). У відомій праці "Виховний ідеал" він все-бічно аналізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, спри-яє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній діяльності школи з формування підростаю-чого покоління незалежної України. Цінним для теорії та практики навчання в сучасній школі є його підруч-ник для педагогів "Загальні методи навчання". У ньому детально проаналізовано філософсько-психологічні засади навчально-пізнавальної діяльності учнів, принципи і ме-тоди навчання, шляхи активізації учнів у процесі засто-сування різних методів навчання. "Головна заслуга цього педагога, — пише професор А. Погрібний, — полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає мен-тальності, історичній місії, потребам державного будів-ництва українського народу".
Проголошення суверенної Української держави да-ло поштовх розвитку педагогічної творчості, активізу-вало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникають нові типи нав-чальних закладів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчення та обґрунтування. Це надихнуло нау-ково-педагогічну громадськість на створення власного науково-педагогічного центру, У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу га-лузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення до-корінного оновлення системи освіти з урахуванням реа-лій сучасного життя і перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави. Науковцями АПН України обґрунтовано головні принципи системи безперервної освіти, розроблено державні стандарти на всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту ос-віти та ін.
Вчинок і моральна творчість
Дуже багато слів на тему специфіки діяння містить розмовна мова. На це звернув увагу кард. Кароль Войтила в книзі «Особистість і вчинок». Досить ясно роз-різняємо випадки, котрі можна визначити як такі, що «я роблю», і ситуації, коли «щось у мені робиться». Я, наприклад, кажу: «У мене болить голова», — і сама дра-матична форма цього речення вказує на те, що я мовби є «тереном», а не винуватцем. В людині постійно щось відбувається: б'ється серце, тече в судинах кров, на-стають зміни матерії тощо. Можемо ці процеси усві-домлювати, відчувати пов'язаний з ними біль чи задово-лення, можемо навіть певною мірою впливати на їх перебіг (однак, це окреме питання), але не можемо ви-значити їх як вчинок. Це швидше «діяння», якому під-владна людина. На відміну від нього, вчинком назива-ється — і в розмовній мові, і в етиці — тільки таке діяння, яке людина усвідомлює і є його вільним винуватцем.
Таким процесам ми підвладні нарівні з іншими істо-тами. Лише у вчинку проявляється людина як особа: суб'єкт, здатний до розумного і вільного самовизна-чення. Класична філософія застосовує в цьому місці кілька латинських термінів, важких для перекладу: actus humanus i actus hominis. Хоч обидва типи
