Проект програми з української мови було опубліковано в 1934р., і вже тоді стрижнем предмету української мови визначено матеріальну й духовну культуру української народу, що доводить послідовність галицького вчительства, об’єднаного у професійні товариства, їх тверду переконаність у тому, що завданням школи є не лише навчання, а й виховання в дітей національної свідомості, прищеплення національно-патріотичних чеснот, а шлях до цього лежить через вивчення рідної мови.

Таким чином, навчання дітей рідної мови, за проектом програми, повинно дати дітям знання з предмету, ознайомити їх з основними надбаннями української культури, подати елементарні відомості з природознавства, географії, історії, а також сприяти вихованню учнів.

Вищенаведене дозволяє зробити висновок, що викладання української мови в Галичині другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. прямо залежало від тих суспільно-політичних умов, що склалися. Спочатку (з часу відкриття перших німецьких гімназій) вона була вільним предметом, потім її перевели в розряд відносно обов’язкових, а пізніше – обов’язкових предметів.

Відсутність навчальних програм з української мови змушує вчителів користуватися існуючими програмами для вивчення німецької й польської мов. Програма з української мови для гімназій Східної Галичини (1893р.) була видана польською мовою, що створювало значні труднощі у навчанні дітей.

Ігнорування в існуючих програмах національного елементу спонукає галицьких педагогів до створення нових навчальних програм з української мови, що проілюстровано нами на прикладі виступу М. Пачовського та проекту навчальної програми з української мови, підготовленої вчительськими організаціями краю. Це свідчить про небайдужість українського громадянства до проблем освіти взагалі й вивчення рідної мови зокрема, їх високу національну свідомість.