книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і Письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, за їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова".
Крім Ярослава Мудрого, своєю любов'ю до письменства славилися сини його Всеволод та Святослав. З митрополитів уславилися особливо Іларіон та Климент Смолятич. Такі прихильники книг дбали про те, щоб зростала кількість книг, доручаючи переписувати їх відповідним особам.
"Ізборники" князя Святослава як книги для навчання ставили за мету ознайомити дітей з християнською вірою, церквою, виховати в них християнську мораль, духовність.
У "Слові одного калугера (монаха) про читання книг", що вміщене до "Ізборника" 1076 р., подається оцінка ролі книги в житті людини:
"Блаженні ті, хто пізнає учіння, всім серцем прагне до нього.
Не зібрати корабля без цвяхів — не буде праведника без книжного читання.
Як полонений завжди думає про рідних своїх, так і праведник — про книжне читання.
Кінь управляється і стримується вуздечкою, а праведник — книгами".
"Ізборник" Святослава 1076 р. — найдавніша пам'ятка української дидактики, в якій вперше у вітчизняній педагогічній культурі розроблено методику читання книг. Іоанн, автор вступної статті до "Ізборника" Святослава 1076 р., виявив себе як перший вітчизняний педагог-методист. Він подає поради щодо визначення мети і методики читання книг, вимагає від учнів бути не "начотчиками", а свідомо засвоювати прочитане: "Коли читаєш, не квапся переходити до іншого розділу, але задумайся, про що говорять книги". Педагог рекомендує повертатися до прочитаного декілька разів, робити висновки.
Проте, як зазначає В.О. Біднов, переважну кількість поширених у нас книг творило письменство перекладне. Крім Св. Письма та богослужбових книг, були поширені переклади отців церкви, серед яких перше місце належало творам св. Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоустого, Кирила Єрусалимського, Феодорита Кирського та ін.
Поодинокі їхні твори входили до різноманітних збірників, які також поширювалися в окремих рукописах. Вся ця література мала виключно богословський характер, бо тоді скрізь найбільшу увагу привертали до себе питання релігійні. Релігійним елементом були просякнуті навіть твори, що мали історичну або природознавчу тематику. Вони теж перекладалися з грецької мови на слов'янську.
Поява перекладної церковної, історичної, філософської, періодичної та іншої літератури привела до створення вітчизняних книгосховищ — бібліотек. З літопису "Повість врем'яних літ" дізнаємося про відкриття Ярославом Мудрим першої такої бібліотеки при київському Софійському соборі 1037 р. Дослідники стверджують, що до середини XI ст. у ній налічувалося майже 950 томів рукописних книг. Це були переважно богослужбові книги та для світського повчального читання, такі як "Ізборники Святослава" 1073, 1076 рр., в яких містилися твори багатьох грецьких авторів. Здебільшого вони мали богословсько-філософський зміст. Навчання за цими текстами сприяло розумінню учнями євангельських текстів, явищ природи, розширювало їхні уявлення про світ тощо.
Значне зібрання перекладних книг доповнило вітчизняну науку України княжої доби матеріалами зі всесвітньої історії, філософії, географії, математики, космогонії, психології, етики, риторики. Перекладалися книги вихованцями Київської школи. Прикрасою перекладної літератури XI—ХIIІ ст. були "Хроніка" Сінкелла, "Хроніка" Георгія Амартола, "Історія іудейської війни" Иосифа Флавія, "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, "Повість про Александра Македонського", "Одкровення" Мефодія Патарського, "Троянські історії", "Повість про Акіра Премудрого" та багато інших, які несли місцевій людності відомості про далекі краї, інші народи, їхні звичаї, побут, мови, про навчання і виховання молоді в заморських та далеких краях.
Твори грецьких авторів у збірниках піддавалися тлумаченням, доповненням, роз'ясненням місцевих київських діячів, що було зародком академічної педагогічної думки в Русі. Зберігалися в бібліотеці й різні архівні документи: договірні грамоти, князівські духівниці, синодики та ін.
При Софійському соборі Ярослав Мудрий відкриває школу з навчання переписувачів книг, збирає тлумачів (перекладачів) з грецької, староболгарської, інших мов. Тут працює майстерня з виготовлення книг, їх оздоблення. Відомий факт, що випускники київської школи "учіння книжного" проходили додаткову підготовку, чим фактично займається вища школа. Підтвердження тому є в Никонівському літописі.
Згодом центром руського (українського) книгописання стає Києво-Печерський монастир, в якому було зібрано надзвичайно коштовну бібліотеку. Відоме зібрання книг було при Видубицькому монастирі та інших храмах і монастирях решти єпархій України.
У цих монастирях створено оригінальні твори: "Слово про закон і благодать", "Слово о полку Ігоревім", "Повість врем'яних літ" та багато інших.
Обов'язковою умовою існування монастиря була книгозбірня, про яку в Статуті Києво-Печерського монастиря сказано: "Коли хто книги візьме і, не зберігаючи їх хороше, держить або візьме яку без дозволу господаря, просить інших ще до тих взятих, та не торкнеться в той день ні до чого. Якщо книгохрани-тель недостатньо старанний, не роблячи, не струсюючи, не згортаючи від пилу (книги), хай завжди їсть всухом'ятку. Хто не з'явиться, ховаючи книги в постілі, і не своєчасно, до четвертого удару в било, здасть їх книгозберігачеві хіба по поважній причині, хай буде стояти під час трапези". Таке ставлення до книг цілком виправдане, бо кожна з них є витвором мистецтва.
До переписувачів також ставились досить суворі вимоги. "Якщо, добре не зберігаючи, тримає зошити і покладе книги і напише в міру, прогледівши антистих, тонос чи титли, то поклониться 50 або 100 разів. Якщо особливо від писаних книг припише, переписуючи з них, то відлученим буде 3 дні. Якщо більше переписаного з книг читає (на перевірку), то їсть всухом'ятку. Якщо в гніві зламає трісочку, хай поклониться ЗО разів. Якщо візьме чужий зошит, то поклони