Зазначена класифікація цінна тим, що показує нам характерну особливість досліджень творчості минулих часів, коли увага дослідників зосереджувалася або на художній, або на науково-філософській творчості. Більшість авторів були впевнені, що свідома діяльність людей не може впливати на процес творення. У творчості вбачали найбільш виражену свободу прояву людського духу, який тяжко, або взагалі не підлягає науковому аналізу.

З початку ХХ століття розгортаються пошуки природничо-наукових шляхів вивчення творчості, з позицій фізіологічних закономірностей, що привело до розуміння природи творчості як генетично зумовленої.

Своєрідна позиція розуміння творчості представлена в працях В. Бехтєрєва, в його розумінні творчості з рефлексологічної точки зору. Творчу ситуацію – проблему – В. Бехтєрєв трактує як подразник, а творчість, внаслідок цього, є не що інше, як реакція на такий подразник. У своєму продуктивному виразі творчість виступає як результат остаточного розв’язання реакції, або певної сукупності рефлексів. Одночасно В. Бехтєрєв підкреслює важливу роль природних обдарувань.

В. Дружинін, в ході роздумів, робить висновок, що процес творчості супроводжується оволодінням соціально-значимою діяльністю шляхом наслідування [Дружинин В., 1999, 239]. Тут ми підходимо до важливого положення в розумінні природи творчості, а саме: творчість за своєю суттю є соціальною, тому що обумовлюється впливом соціально-культурного середовища (впливом сім’ї, школи, суспільства, культури в цілому). За даними багатьох відомих людей (різних часів, різних народів і різних напрямків діяльності) умови та характер впливу соціального середовища можуть сприяти творчості, або заглушати її.

У своїх дослідженнях психологи і педагоги (М. Фатторі, Н. Роджерс, О. Лук, В. Моляко, В. Чудновський, Б. Нікітін, В. Дружинін та ін.) звертають увагу на негативний вплив насилля, тиску, страху на прояви творчості. М. Фатторі стверджує, що творчою особистістю може бути будь-яка людина, але за умовою, якщо ця людина не живе в суспільстві репресивного типу, не виховується в сім’ї репресивного типу і не вчиться в школі репресивного типу [Рожари Дж. 1990, 179]. “Погані пісні солов’ю в кігтях у кішки” - страх і насилля можуть лише забороняти, сприяти творчості вони не можуть [Формирование…, 1990, 6]. “Примус – ворог творчості” [Никитин Б., 1990, 11].

Існує думка, що освітній процес також суперечить природі творчості. Ще Ф. Ніцше (французький філософ другої половини ХІХ ст.) зазначав, що той, хто пройшов школу, знає порядок і не знає творчості, тому що “ все велике освіта робить маленьким” [Ницше Ф., 1990, 51]. Схожі думки висловлював французький письменник першої половини ХХ ст. – Антуан де Сент-Екзюпері: “Посередній учень спеціального класу ліцею знає більше про природу та її закони, ніж Декарт або Паскаль. Але чи здатний такий учень мислити, як вони?.. Коли в саду вдається вивести новий сорт троянди, усіх садівників охоплює хвилювання. Троянду ізолюють, піклуються про неї, сприяють її розвитку. Але для людей немає садівників…” [Мижо М., 1995, 257].

І сьогодні актуальною залишається проблема специфічних відносин між творчою особистістю та соціальним середовищем. В. Дружинін підтверджує випадки дискримінації “творчого” із-за переважання в школі жорсткої регламентної поведінки, відношення вчителів, які схильні оцінювати творче, нешаблонне як прояв демонстративності, впертості учня [Дружинин В., 1999, 16]. Інколи висловлюються припущення, що творчим людям набагато трудніше вчитися, ніж придумувати [Чудновский В., 1990, 45].

Р. Піхманець вважає, що чутливим творчим натурам властиве гостре сприйняття реальної дійсності. Від невдоволення світом чи собою виникає прагнення творити свій світ [Піхманець Р., 1991, 92].

У французького письменника Еміля Золя в романі “Творчість” яскраво описується чуттєве, суперечне сприйняття світу головним героєм – художником Клодом Лантьє, який “існував в іншому вимірі” та самовільно пішов із життя не витримавши невизнання та нерозуміння з боку оточуючих.

Про драматизм творчості пише французький письменник О. Бальзак: “Творити – означає згорати на повільному вогні… ідеї, думки, плани стикаються, спалахують, киплять у мозку так, що можна збожеволіти” [Клепіков О., 1991, 28].

Процес творчості не обов’язково супроводжується стражданнями та муками, але обов’язково – емоційними переживаннями, що вказує на чуттєву природу людської творчості. Людина рідко коли може залишатися байдужою в процесі творчості, оскільки це суперечить її природі.

Таким чином, не тільки внутрішні переживання спонукають людину до творчості, сама творчість викликає певні переживання, що приводить до трактування процесу творчості як ментального (душевного) акту.

Але досить довго в педагогіці та психології надавалась перевага визначенню творчості як зовнішньої активності, як “діяльності людини, яка створює нові матеріальні і духовні цінності, що мають суспільну значимість”. Таке тлумачення сутності творчості було зафіксовано у Великій Радянській Енциклопедії, і саме таке визначення творчості було провідним і підтримувалося більшістю радянських психологів (Л. Виготський, В. Моляко, О. Лук, Н. Лейтес, В. Роменець, Б. Нікітін) приблизно до другої половини 80-х років ХХ століття.

І якщо на сучасному етапі також вважається, що кожна особа здатна до творчості, як засобу максимальної і глибокої реалізації своєї індивідуальності, то визначення творчості як діяльності по створенню нових матеріальних і духовних цінностей часто підлягало критичному переосмисленню.

Деякі дослідники вважають, що таке визначення не можна вважати задовільним, оскільки в ньому не відображається соціальна спрямованість. Адже неможливо вважати творчою діяльністю винахід нової зброї масового знищення людей, треба враховувати характер використання нового знання, яке згідно до старої аналогії, нагадує ніж: ножем можна нарізати хліб, а можна й зарізати людину … [Формирование…, 1990, 4].

Між творчістю та діяльністю безперечно існує зв’язок. Було б помилкою прирівнювати творчість тільки до діяльності людини, але в той же час не слід забувати, що творчість є діяльнісною за своєю природою, оскільки