Отож, необхідно підкреслити, що дослідження питань суті молоді як великої, важливої соціально-демографічної групи, характеру і особливостей молодіжного неформального руху в реалізації молодіжної політики має велике теоретичне та практичне значення. З одного боку, вивчення українськими науковцями проблем історії та сучасного стану як у світі в цілому, так і в Україні зокрема, молодіжного руху, державної молодіжної політики, особливо конкретних її аспектів, перебуває в зародковому стані. Нечіткість уявлень щодо внутрішнього стану, організаційної структури молодіжного руху, відсутність домовленості щодо суті термінології, якою користуються в політичних документах, у наукових дискусіях, у публіцистиці часто призводить до неоднозначності, а інколи й помилковості в його оцінках, дослідженнях місця і ролі цього складного соціального явища в житті суспільства.

З іншого боку, вивчення цих проблем, вироблення певних рекомендацій сприяє створенню умов для саморозвитку і самореалізації молоді, її включення у всі суспільні процеси з метою прогресивного поступу суспільства вперед.

Поступове структурування молодіжного руху відбувалося паралельно до аналогічних процесів у суспільстві в цілому. Переживши стадію масових громадсько-політичних акцій, молодіжний рух сконцентрувався нині саме в організованій, формалізованій частині спектру проявів соціальної активності — як найбільш ефективній стосовно захисту своїх інтересів. Проте не менш часто суспільні форми виховання, а отже і формальні організації сприймаються молодими людьми вороже, як такі, що заважають самоорганізації. І в тому, і в іншому випадку ситуація набуває додаткової складності через процес «ломки стереотипів», що висуває додаткові вимоги до всього молодіжного руху у будь-яких його проявах. Адже традиційні цінності в період кризи перестають виконувати свої функції, втрачаючи тим самим роль орієнтиру для суспільства. Старі ідоли повалені, або ж просто впали, бо втратили свій сенс. Але життя вимагає наповнення новим змістом. Цей процес штучно пожвавлюється шляхом впровадження державних ідеологій, реанімації «національних ідей» та інших заходів, які не роблять його природнішим. Будь-які цінності: нові чи старі, мають спочатку пройти випробування на придатність і життєвість саме у цьому суспільстві. І найгнучкішим, найактивнішим середовищем для цього є саме молодь. Частина її стає полігоном для «обкатки» санкціонованих державою, дозволених стилів життя — на зразок «молодого патріота», «вдалого чесного бізнесмена», «захисника православ’я (правового суспільства, плюралістичної демократії тощо)». Але решта все ж не знаходить в собі відгуку на подібні гасла, тож вдається до апробації альтернативних стилів — іноді просто «не схвалюваних державою», іноді ж - об’єктів прояву її активного невдоволення. Вони бачать себе поза системою репресій під назвою «держава», тож результатом їх зусиль є неформальний рух. В ньому немає формальної ієрархії, жорсткої структури, що чітко регламентує статус і роль кожного. Величезний потенціал мобільності забезпечує в тому числі можливість в будь-який момент утворити нове ієрархічне відгалуження і тим самим підвищити свій статус. При цьому спосіб життя кожного є результатом лише індивідуального вибору, він не нав’язаний суспільством. Так утворилися субкультури «хіпі», «панків» тощо. Всі вони не залежать безпосередньо від суспільних інститутів й існують «без дозволу старших». У цьому, власне, і полягає основна специфіка неформального руху.

Цікавим є той факт, що своє становлення сучасний організований молодіжний рух почав як неформальні культурологічні організації та об’єднання за інтересами. Більше того, початок всієї організованої молодіжної ініціативи безпосередньо пов’язаний із неформальним періодом.

Аналізуючи ж розвиток молодіжного руху за останні п’ять років, можна сказати про те, що спостерігається взаємне доповнення та взаємопроникнення організованого та неформального молодіжного руху. Це пояснюється багатьма факторами, зокрема соціальними. Спрацьовують також релігійний, національний, політичний та інші фактори, які діють у суспільстві. Витіснені на периферію суспільства, вичерпавши для себе можливості неформального руху, його соціального протесту, молоді люди приходять до необхідності політичної боротьби (як це було у 1988–1990 рр. чи починаючи з 1994–1995 рр.). І навпаки, зневірившись у політиці, молодь йде до «неформалів», сподіваючись знайти серед них однодумців. Час від часу члени молодіжних організацій, відійшовши від активної діяльності, переходять до неформальних ініціатив. Ця міграція, яка є наслідком дорослішання та відповідної зміни соціальних позицій, стає значно активнішою у періоди суспільних криз, набуваючи іноді доволі нездорового характеру агресії чи втечі від реальності. Щодо цього аспекту ХХХІ сесія Генеральної Асамблеї ООН, характеризуючи проблеми молоді, зауважила, що молоді люди відіграють подвійну, з першого погляду, суперечливу роль: з одного боку вони активно сприяють процесу соціальних змін, а з іншого - стають його жертвами [34].

Неформальні групи можуть бути організовані як у рамках формальних, так і поза ними. Перші є у рамках певних організацій, другі – існують незалежно від формальних. Вони утворюються на основі просторової близькості (сусіди), спільності інтересів, психофізіологічних характеристик, особистої симпатії. Контакти в таких групах є глибші й ширші, більш значущі для індивідів. Саме такі групи справляють суттєвий вплив на соціалізацію особистості.

Ще одна особливість формальних груп полягає у здійсненні контролю за поведінкою учасників через зафіксовані норми та правила. У неформальних – контролюючу функцію виконують самі норми і традиції, сутність яких залежить від рівня згуртованості групи, ступеня її «закритості» для інших соціальних груп.

Неформальні об'єднання за їх головними ознаками й характерними рисами називають ще самодіяльними самокерованими об’єднаннями (ССО).

Вони можуть існувати:

У структурі формальних колективів (угрупування). Наприклад, окремі угрупування в класі. Воно не є самозамозамкнутим, його учасники активно взаємодіють