Розділ 1. Проблема розвивального навчання в теорії та практиці початкової освіти

1.1 Аналіз проблеми дослідження в психолого-педагогічній та

методичній літературі

Розробка особистісного підходу - дуже складна теоретична і практична проблема. її складність зумовлена перш за все тією обставиною, що особистість є чи не найскладнішим утворенням у світі і одночасно -суб'єктом перетворення цього світу і самого себе. Серед спеціалістів набуває все більшого визнання думки, що всебічне дослідження і розвиток особистості - це фундаментальна комплексна наукова проблема, яка потребує міждисциплінарного дослідження. Водночас ключову роль у розв'язанні цієї проблеми відіграє психологія, оскільки особистість - це передусім психічне новоутворення. Тому психологічні закономірності посідають центральне місце у загальнонауковому уявленні про особистість, її розвиток та діяльність. [40;28]. У цьому контексті особистісний підхід, на нашу думку, доцільно розглядати як важливий психолого-педагогічний п-п, основу якого становить сукупність вихідних теоретичних положень про особистість та практичних методичних засобів, що сприяють її цілісному розумінню, вивченню та гармонійному розвитку. Інакше кажучи, особистісний перехід - це певний методологічний інструментарій, розробка якого має спиратися на синтез видобутих психологічною та педагогічною наукою закономірностей будови, функціонування та розвитку особистості.

Аналіз психологічного аспекту проблеми дозволяє зробити висновок, що розв'язання проблеми побудови та запровадження особистісного підходу не слід розглядати спрощено, як таке, для якого достатньо лише взяти вже існуючі в науці поняття та знання про особистість, її розвиток, засоби його стимулювання й штучно об'єднати їх у певну сукупність теоретико-практичних понять і методів. Фактично ж з огляду на стаж дослідження проблеми особистості у сучасній психології та педагогіці майже все необхідні й можливі психолого-педагогічні компоненти особистісного підходу потребують дальшого суттєвого опрацювання або корекції у різних аспектах і узгодження одне з одним у цілісному контексті. [40;28].

Гуманістичну традицію - прагнення до возвеличення людини, найбільш повного втілення в неї людської суті - було б несправедливо вважати явищем педагогічної думки лише нашого часу. Своїм корінням вона сягає глибинних витоків людської культури. Звичайно посилаються на роботу Протагора ("міра всіх речей - людина"), Сократа, Платона, Арістотеля і пізніших римських мислителів: Плутарха, Сенеку та інших. Розквіт гуманізму пов'язують з подоланням релігійно-канонічних та тоталітарних систем середньовіччя, коли відбувся надзвичайний злет людського духу, чим ознаменувалася епоха Відродження. Цю епоху пов'язують з гімнами Томаса Мора, Томмазо Пампанелля, Сірано де Бержерака, Франсуа Рабле, Яна Коменського та інших. Вони вважали людину найвищою цінністю творіння. Пізніше до цієї плеяди почали долучати представників нового часу: Мішеля Монтеня, Жан-Жака Руссо, Лева Толстого. Вони висунули ідею вільного виховання, яке дає змогу кожній людині розвивати свої природні здібності. .

Ідея про те, що мета освіти продиктована не тільки обмеженими історичними рамками "соціального замовлення", але є наслідком пізнання суті людини, розвивалася в роботах наступних європейських гуманістів та просвітників. Мета виховання, за визначенням Й.Г.Песталоцці, полягає в тому, що людина сама піднімається до відчуття внутрішньої гідності своєї природи. [40;29].

У вітчизняній педагогіці гуманістична традиція знайшла втілення в роботах представників практично всіх історичних епох. Не зупиняючись на класичних роботах К.Д.Ушинського та пізнішого С.Т.Шацького, виокремимо декілька ідей П.Ф.Каптерева, цікавих для сьогоднішніх педагогічних дискусій. Істинно наукова педагогіка, вважав К.Ф.Каптерев, не може бути служницею державно-політичної системи; вона виступає як захисниця інтересів людини. У цьому полягає соціальна функція цієї сфери науки і практики. Є різниця у двох поглядах на освіту: державну та педагогічну. Опікуючись освітою, держава має на увазі громадян певної держави, а педагогіка - перш за все громадян світу, тобто людей та їх загальний гуманітарний розвиток. Педагогічна справа є справою совісті, різнобічного духовного збагачення особистого, а держава служить і може стежити лише за зовнішнім порядком.

Наукові передумови виникнення особистісного підходу поступово визначились у різноманітних дослідженнях особистості.

Гуманістичний підхід, як самостійний напрям у науці, виділився в 50-ті роки XX століття. В рамках цього напряму людина розглядалася як неповторна унікальна цілісність, якій притаманний певний ступінь свободи від зовнішньої детермінації завдяки тим цінностям, якими вона керується. "Людина - це активна творча істота, тому вона в змозі впливати на свою долю. Гуманістичний підхід розглядав людину як "відкриту можливість" самоактуалізації, притаманну тільки людині."

Сучасні вимоги до формування особистісного підходу поступово визначилися у дослідженнях таких відомих психологів, як К.О.Абульханова-Славська, В.В.Давидов, В.О.Моляко, Я.М.Прокомієнко, У.С.Якиманська, О.Г.Асмалов, В.В.Сталін, В.О.Татенко, Т.М.Титаренко та інших.

У 70-90-ті питання необхідності особистісного підходу у психології та педагогіці неодноразово порушувались у працях В.О.Сухомлинського, І.С.Кона, А.В.Петровського, Т.О.Федоришина, І.Д.Беха та інших.

Професійні психологи України починають усвідомлювати внесок української психології в наукове розуміння сутності, розвитку й функціонування особистості. Цьому сприяє і та увага, яку привертає особистість у світові науці, зокрема, філософії, педагогіці, психології, економіці тощо, а також визнання наукової ролі особистості у поліпшенні соціального, економічного, політичного життя передових країн світу, добробуту їхніх громадян. [46; 1].

Ознайомимось з концепціями особистості славетних вітчизняних персонологів, які сприяють відродженню гідності української психологічної науки, конкретніше.

Відомий лікар, фізіолог, психолог і соціолог В.Бєхтерєв (1857-1927) вважав, що визначення поняття особистості пов'язане в науці з величним суперечностями. Про це свідчать різні погляди і думки. Залежно від напрямків дослідження психіки. На його думку, під особистістю слід розуміти як об'єднуючий, так і спрямовуючий початок, що керує думками, діями та вчинками. Тобто особистість як поняття містить у собі, окрім внутрішнього об'єднання та координації, ще й активне ставлення до навколишнього світу, що грунтується на індивідуальній переробці зовнішніх впливів.

На його думку, саме загальна