Ще більш важливою стає відповідь на запитання, як усвідомлюється навчальний матеріал, чим стає для особистості учня. Це головне питання всієї проблеми усвідомленості навчання. О.Леонтьєв вирішує на основі виявлення смислу для людини того, що пізнається нею у процесі навчання.

Зроблені О.Леонтьєвим висновки мають велике практичне значенню для правильної організації виховання й навчання школярів. Адже "вимоги що випливають з принципу свідомого навчання, включають у себе вимоги чіткого розуміння дитиною того, чому й навіщо треба вчитися". При цьому одначе, не тільки "розуміння", не знання значення того, що вивчається характеризує свідомість, усвідомлення як відношення, в той смисл, який набуває для дитини навчальний матеріал". Смисл, який набуває для дитині предмет її навчальних дій, визначається мотивами її навчальної діяльності Цей смисл і характеризує свідомість засвоєння нею знань. Тому недостатньо, щоб дитина засвоювала звання з навчального предмета теоретично чи практично. Треба, щоб вона відповідно ставилася до цих знань, слід виховати в неї відповідне ставлення. "Тільки за таких умов набуті нею знання будуть для неї живими знаннями, стануть справжніми "органами її індивідуальності" та зокрема, визначатимуть її ставлення до світу".

Отже, підсумовує О.Леонтьєв, при оволодінні навчальними предметами, знаннями й наукою взагалі вирішальне значення має те, "яке місце в житті людини посідає пізнання, чи є воно для неї частиною її життя або лише зовнішньо, нав'язаною зовні умовою". Для того, щоб неформально засвоїти навчальний матеріал, треба не "відбувати" навчання, а прожити його. Треба зробити все для для того, щоб навчання увійшло у життя, щоб воно мало життєвий смисл для учня.

Констянтин Констянтинович Платонов (1906-1985) вважав, що особистість властива кожній дорослій здоровій людині. Віковою межею, коли у людини в онтогенезі з'являється особистість, настає момент, коли дитина каже: "Я сам!"[46;2].

Єдність діяльності та особистості найчіткіше виявляється, на думку, К.Платонова, у трьох групах психічних явищ - уміннях, навичках і вчинках.

К.Платонов розглядає особистісний підхід як один із принципів психології. За цим підходом особистість розуміється як воєдино пов'язана сукупність внутрішніх умов, через які проходять усі зовнішні впливи. Відповідно до цього підходу, "жодне психічне явище, процес, стан або властивість особистості, що виявляється в діяльності, а тому й сама ця діяльність та її елементи - дії і вчинки - не можуть бути правильно зрозумілими без урахування їх зумовленості особистістю в цілому".

Процес формування особистості здійснюється у чотирьох субординаційно пов'язаних видах діяльності такий, як - тренуванні вправи, навчання і виховання. Вчений розглядає їх саме як психологічні, а не педагогічні процеси, що є принципово різними явищами. Як психологічні поняття вказані види формування відображають психічний процес удосконалення особистості, а як педагогічні - засоби зовнішнього впливу на особистість. [46; 15].

Лев Семенович Виготський (1896-1934) дає розгорнуте "культурно-історичне" визначення особистості: "Особистість... - є поняття соціальне, вона охоплює надприродне, історичне у людині. Вона не природжена, але виникає внаслідок культурного розвитку, тому "особистість" є поняття історичне. Вона охоплює єдність поведінки, що відрізняється ознакою оволодіння... У цьому смислі корелятором особистості буде відношення примітивних і вищих реакцій..."[47; 14].

Якщо оцінити інтелектуальний розвиток особистості дитини, то слід розрізняти те, що вона може виконувати лише самостійно, і те, що вона може зробити у співпраці з дорослими, зокрема, через наслідування в його інтелектуальній поведінці. Л.Виготський указує: "Те, що сьогодні дитина може робити у співпраці і під керівництвом, завтра вона стає здатною виконувати самостійно. Це означає, що, з'ясовуючи можливості дитини під час роботи у співпраці, ми визначаємо тим самим галузь дозріваючих інтелектуальних функцій, які на найближчій стадії розвитку повинні принести плоди і, таким чином, переміститися на рівень реального розумового розвитку дитини. Тож, досліджуючи, що дитина здатна виконати самостійно, ми досліджуємо розвиток учорашнього дня. Досліджуючи, що дитина здатна виконати у співпраці, ми визначаємо розвиток завтрашнього дня. Царина недозрілих, але дорівнюючих процесів і складає зону найближчого розвитку дитини."

Л.Виготський розглядає зону найближчого розвитку як діагностичний принцип, що має передусім величезне теоретичне значення.

Він підкреслює, що "розвиток внутрішніх індивідуальних властивостей особистості дитини має найближчим джерелом його співпрацю (розуміючи це слово у самому широкому сенсі) з іншими людьми." Отже, коли ми застосовуємо принцип співпраці для встановлення зони найближчого розвитку, ми тим самим отримуємо можливість безпосередньо досліджувати те, що й визначає розумове дозрівання, яке має завершитись у найближчий і наступний періоди його вікового розвитку.

Даний діагностичний принцип має також і практичне значення, бо безпосередньо пов'язаний з проблемою навчання. Адже, "оскільки навчання спирається на недозрілі, але дозріваючі процеси, а вся область цих процесів охоплюється зоною найближчого розвитку дитини, оптимальні строки навчання як для масової, так і для кожної окремої дитини встановлюється в кожному віці зоною її найближчого розвитку."

Л.Виготський робить важливий висновок про те, що всі практичні заходи з охорони розвитку особистості дитини, п виховання і навчання, потребують цілісної, синтетичної, усебічної діагностики розвитку, на основі чого тільки і можна пояснити особливості розвитку, передбачити подальший його перебіг і визначити практичні заходи, які доцільно застосовувати щодо дитини.

У працях Григорія Силовича Костюка (1945-1972) фактично створена оригінальна теорія особистості. [28;23].

Важливою для розуміння особистості є, на його думку, проблема співвідношення загального, типового та індивідуального в особистості. Адже