особистість не зводиться лише до індивідуальних її особливостей, бо зрозуміти індивідуальне, одиничне можна тільки в його зв'язку із загальним. Водночас і загальне виявляється завжди в особливому (типовому) й індивідуальному. Розкриття "діалектики у психології особистості" може, на думку Г.Костюка, допоїти вирішити складне завдання побудови психологічної типології особистостей.
На відміну від інших радянських психологів - Л.Виготського, А.Ананьєва, С.Рубінштейна, О.Леонтьєва та інших - він безпосередньо пов'язував принцип розвитку із розвитком особистості.
Одним із центральних у принципі розвитку є діалектичне у своїй суті положення по рушійні сили, згідно з яким "особистість розвивається у зв'язку з внутрішніми суперечностями", що зумовлюються її ставленням до навколишнього середовища, її успіхами та невдачами, порушенням рівноваги між індивідумом та суспільством тощо. Суперечності як рушійні сили розвитку особистості стосується як окремих її сторін, так і всього психічного життя в цілому.
У конкретних умовах навчання і виховання суперечності як рушійні сили розвитку особистості постають у формі нових цілей і завдань, що ставляться зовні перед учнями, але приймаються, усвідомлюються ними і стають внутрішніми суперечностями, цілями їхньої власної діяльності. Ефективне керівництво розвитком особистості, зазначав Г.Костюк, потребує знання педагогами цих складних засад його діалектики, без чого неможливо вирішити внутрішні суперечності у потрібному для суспільства напрямі. Якщо ні, то можуть виникнути затримки розвитку, кризові явища; навіть хворобливі стани.
Таким чином, аналіз концепцій становлення та розвитку особистості дозволить нам з'ясувати зміст цього поняття та виділити його структурні (одиниці) компоненти.
Проблема особистісної орієнтації впродовж останніх років досліджувалась як українськими, так і зарубіжними вченими. Низка дослідників (Бех І.Д., Бондаревська О.В., Сєріков В.В., Зембицький Д.М., Фоменко В.Т. та ін.) висвітлюють широке коло питань, пов'язаних із розумінням сутності і парадигми особистісного зорієнтованого підходу, його специфіки і функцій, співвідношення навчання і виховання в особистісно зорієнтованих освітніх системах, ролі принципів природовідповідності і культуровідповідності у вихованні та навчанні.
Традиційна педагогіка завжди розглядалась як особистісно зорієнтована, оскільки ставила своїм пріоритетним завданням всебічний розвиток особистості. Чинні моделі особистісно зорієнтованої педагогіки можна умовно розподілити на три групи: соціально-педагогічну, предметно-дидактичну, психологічну.
Власне ці моделі особистісно зорієнтованої педагогіки виокремлює та їх характеризує І.С.Якиманська.
Соціально-педагогічна модель виховує особистість з попередньо заданими якостями. Освітні інститути суспільства створюють типову структуру такої особистості.
Завданням школи є наближення кожного учня до її параметрів (носій масової культури). Технологія освітнього процесу основана на використанні ідей педагогічного управління, формування, корекції особистості "ззовні", без урахування суб'єктивного досвіду учня. Це виражається в одноманітності програм, методів, форм навчання, авторитарності.
Предметно-дидактична модель особистісно орієнтованої педагогіки з предметною диференціацією, яка забезпечує індивідуальний підхід у навчанні. Знання організовуються в міру їх об'єктивної складності, новизни, складності переробки, а не рівня розвитку учня. Технологія предметної диференціації будується на урахуванні складності та обсягу навчального матеріалу (завдання пониженої та підвищеної складності). Вона забезпечується факультативними курсами, поглибленими програмами. Ця технологія не торкається духовної сфери - національних та світоглядних відмінностей, які в значній мірі визначають зміст суб'єктного досвіду учня.
Психологічна модель особистісно орієнтованої педагогіки спочатку зводилась до визнання відмінностей в пізнавальних здібностях учнів, які в реальному освітньому процесі проявляються в здібностях до навчання (індивідуальна здібність до засвоєння знань). При цьому метою освітнього процесу є корекція здібності до навчання як пізнавальної здібності. [40;32].
Натомість порівняльний аналіз цих трьох моделей особистісно зорієнтованого підходу засвідчує те, що при всіх їх відмінностях, ці моделі мають багато спільного. їх об'єднує: визначення головною детермінантою формування особистості на всіх етапах її вікового розвитку - навчання; основною метою навчання - формування особистості, за заданими типовими характеристиками; конструювання освітнього процесу, що забезпечує оволодіння знаннями, вміннями і навичками як основного результату навчання; реалізація насамперед інформативної, а не розвивальної функції; уявлення про навчання як індивідуальну пізнавальну діяльність, основним змістом якої є інтеріоризація нормативної предметної діяльності спеціально організованої і визначеної навчанням.
У такому розумінні особистісно зорієнтованого підходу дитина формується як особистість тільки під впливом цілеспрямованих дій вчителів, без урахування індивідуальних та вроджених особливостей, а також попереднього впливу батьків та довкілля тощо.
Сьогодні робляться спроби побудови іншої особистісно орієнтованої системи навчання. Вона спирається на такі вихідні положення:
пріоритетною має бути індивідуальність, самоцінність, самобутність дитини як активного носія суб'єктивного досвіду, що склався задовго до впливу спеціально організованого навчання в школі (учень не стає, а від самого початку є суб'єктом пізнання);
при конструюванні та організації освітнього процесу потрібно особлива робота вчителя для виявлення суб'єктивного досвіду кожного учня;
в освітньому процесі відбувається зустріч суспільно-історичного досвіду, що задається навчанням, та суб'єктивного досвіду учня;
взаємодія двох видів досвіду учня повинна відбуватись не по лінії витіснення індивідуального, наповнення його суспільним досвідом, а шляхом їх постійного узгодження, використання всього того, що накопичене учнем у його власній життєдіяльності;
розвиток учня як особистості (його соціалізація відбувається не тільки шляхом оволодіння ним нормативною діяльністю, а й через постійне збагачення, перетворення суб'єктивного досвіду як важливого джерела власного розвитку);
головним результатом учіння повинно бути формування пізнавальних здібностей на основі оволодіння відповідними знаннями та уміннями. [40 ;33].
Описуючи та характеризуючи особистість дитини через її функції, важливі для організації педагогічного процесу, В.В.Сєриков виділяє такі з них:
- функція вибірковості (здатність людини до вибору);
функція рефлексії (особистість повинна оцінювати своє життя);
функція буття, що полягає в пошуках сенсу життя та творчості;
формувальна функція (формування образу "Я");
функція відповідальності ( "Я відповідає за все");
функція автономності особистості (в міру розвитку вона дедалі більше стає вивільненою від інших факторів).
Особистісно орієнтована освіта повинна створити умови для