Актуалізація суб’єктивно-психологічного плану поставала у цьому випадку в покороченому варіанті, який відповідав лише потребам інтенсифікації професійної праці. Враховувались, насамперед, компетентність, далі декларувалась (без практичних наслідків для масових професій) важлива роль певних здібностей і, нарешті, епізодично робилися спроби визначити мотиви вибору професії – для впливу на них та приведення у відповідність з офіційно встановленими напрямками „професійної орієнтації”. Саме в такому руслі було виконано величезну кількість праць з психолого-педагогічних питань професійного самовизначення учнівської молоді [5]. За даними Держкомвидаву СРСР, за перше десятиріччя профорієнтаційного буму (1975 – 1985 рр.) було випущено понад 10 тисяч публікацій з відповідної тематики. У наш час лише одиниці з них становлять певний науковий інтерес (О. Асмолов, І. Дубровіна, К. Платонов, Є. Климов, А. Маркова, Б. Федоришин та деякі інші). Значний за обсягом емпіричний матеріал, напрацьований психологами і педагогами усіх радянських республік, може бути заново осмислений і, по можливості, використаний. Звичайно, з принципово інших позицій.

Предмет нових досліджень з проблем професійної самосвідомості, в тому числі й проблем професійної ідентифікації, має бути визначений у контексті соціально-психологічних реалій, характерних для України початку XXI століття.

Виходячи з того, що на зміну ідеї адаптування людини до негнучкої структури прийшло визнання необхідності її пристосування до життя в ситуаціях, що швидко змінюються, акценти у дослідженнях з проблем професійного становлення особистості зміщуються з професійно значущих особистісних диспозицій на мотиваційний потенціал Я-структур.

У зв’язку з цим вимальовується така послідовність актуальних завдань прикладного плану:

· визначення змін у системі соціально-психологічних чинників професійного самовизначення індивіда в сучасній Україні;

· оцінка ролі цих змін у формуванні професійної самосвідомості молодої людини;

· аналіз обумовлених ними стратегічних рішень і типових трансформацій поведінки – індивідуальної, групової, масової.

Докорінних змін потребує і сам метод аналізу соціально-психологічних явищ, у тому числі й професійної ідентичності, концепції „Я-професіонала”, професійної самосвідомості в цілому. На запитання: „Чи здатна соціальна психологія в її традиційних парадигмах запропонувати адекватні стратегії і методи для вивчення нової соціальної діяльності?”, теоретики дають однозначну відповідь: „Ні” [1, с. 7]. Обговорюючи перспективу зміни парадигми, Г. Андреєва звертає увагу на те, що в соціальній психології довго панувала ідея непохитності законів соціальної поведінки, адекватних стабільному суспільству; що така змінна, як „стабільність – нестабільність” взагалі не фігурувала в дослідженнях протягом тривалого часу; що особистість постає у дослідженнях минулих років надто схематично, поза реальними умовами її існування – як носій тільки індивідуальних рис (американський варіант) або як зразок колективістської психології (комуністичний варіант).

„На фоні загальної вимоги більше враховувати соціальний контекст в соціально-психологічних дослідженнях, однією з найістотніших характеристик нової орієнтації є прийняття ідеї соціальних змін як однієї з центральних у методології” [1, с. 10]. У зв’язку з цим вводиться досить об’ємне поняття зміни як фундаментальної характеристики соціального оточення, що подається не у термінах перетворення технологічних, соціальних, політичних структур, але з включенням характеристик пов’язаного з ними просування психіки індивіда на інші рівні розвитку. А. Тешфел, автор ідеї універсального характеру соціальних змін, пише: „Змінюючи себе, індивід змінює соціальне середовище, змінюючи його, змінюється сам” [7, с. 24].

Другою фундаментальною категорією сучасної соціальної психології залишається категорія „дії”. Ця категорія („дія”, „вчинок”, „діяльність”) у радянській психології тривалий час використовувалась як системотвірний чинник у різних галузях дослідницької практики.

Слід зазначити, що ідея визначення закономірностей прояву соціальної активності людей на основі суб’єктивного сенсу реальної ситуації не була і не є новою. У минулому столітті, як відомо, було презентовано чимало теорій, які пов’язували дію особистісних і ситуаційних чинників. Але домінуючу роль надавали або тим, або іншим.

У радянській психології знайшов визнання і активно розвивався підхід, що грунтувався на більш збалансованій оцінці ролі особистісних диспозицій і реальних ситуацій у проявах соціальної активності індивіда (С. Рубінштейн, О. Леонтьєв, Г. Костюк, П. Чамата, Г. Андреєва, М. Бобнева, А. Петровський, І. Кон, С. Максименко та ін). Проте такий підхід реалізовувався переважно на рівні фундаментальних досліджень. Що ж до прикладних, якими здебільш є соціально-психологічні, то суб’єктивно-внутрішнього виміру в них найчастіше не простежувалося. Або він поставав лише формально, не впливаючи ні на формулювання завдань, ні на визначення методики дослідження. Отже, пріоритетну роль відігравали ситуаційні чинники.

Проте згодом у соціальній психології поступово превалюють складніші уявлення про особистість, що обумовлюється значними змінами в об’єктивних умовах суспільного буття сучасної людини та появою у масовій свідомості нового образу „успішного життя”. Типовою визначають особистість, яка, постійно змінюючись, створює одночасно і свій внутрішній світ, і світ соціальної взаємодії, відзначаючись при цьому такою інтегральною характеристикою, як здатність до самостійної смислової інтерпретації соціальної дійсності (П. Бергер, Т. Лукман, Г. Андреєва, Л. Анциферова, Г. Бал, О. Білинська, Н. Коломінський, С. Максименко, В. Москаленко, Т. Титаренко та ін.). Саме поєднання цих двох характеристик соціальної поведінки (зміна зовнішніх передумов і власна активність як певна дія) допомагає відповісти на запитання, який вибір допускає для себе індивід, які чинники визначають пошук стратегії соціальної поведінки.

Продовжуючи цю думку Г. Андреєвої [1, с. 16], логічно зробити висновок, який безумовно і щодня підтверджує практика: найважливішою рисою сучасної людини має бути готовність до вироблення та реалізації самостійних рішень. У зв’язку з цим О. Білинська зазначає, що фактичне існування особистості в умовах різних соціальних змін можна прирівняти до її функціонування в ситуаціях невизначеності, коли основним завданням стає не реалізація схвалюваних суспільством цільових орієнтувань (і, відповідно,