В цьому і є єдина природа саморозвитку і самовиховання, що забезпечують інтенсивне формування сил і здібностей людини. Самовиховання є вищою формою розвитку особистості, її духовного “саморуху”.

Цікавим є і те, що співвіднoшення знань про себе здійснюється не в рамках “Я та інша людина”, а в межах “Я та Я” і передбачає оперування деякою мірою сформованими знаннями про себе. Провідним способом вивчення власного внутрішнього світу стають складні форми самоаналізу, зокрема аналіз мотивів власної поведінки. Виділені мотиви оцінюються людиною з точки зору розуміння вимог суспільства до неї та власних вимог до себе. Внаслідок співвіднесення форм поведінки Це певною мотивацією, їх аналізу й оцінки відбувається усвідомлення себе як суб'єкта, якому належать виділені та проаналізовані стани і властивості. Власне “Я” починає усвідомлюватись як цілісне утворення, як єдність зовнішнього та внутрішнього буття. Дослідження свого Я набуває особливого значення в психологічній науці, оскільки ця проблема прямо пов’язується з проблемою виховання особистості як суб’єкта власної життєдіяльності.

Особистісний розвиток пов’язується з компетентністю у власному „Я”, в основі якого – здатність приймати оптимальні рішення стосовно себе на основі глибокого самопізнання, переживання інтегрованості. Глибинне пізнання сутності свого „Я” – процес творчий, його результатом є соціальна і психологічна зрілість, відповідальність, здатність продуктивно вирішувати непрості проблеми, долати, зокрема, кризи життєвого шляху.

Дезадаптація особистості – надскладна соціально-педагогічна та психологічна проблема. Навіть саме визначення поняття „дезадаптація особистості” у різних авторів подається неоднаково. Одні вчені вважають дезадаптацію процесом дисгармонійного розвитку особистості, коли виникає неузгодженість цілей і результатів, коли вона стає джерелом психічної напруги, внутрішнього дискомфорту, нестабільності перебігу психічних процесів (А. Фурман). Інші вважають дезадаптацією хід внутрішньо-психічних процесів, що призводить не до розв’язання проблемної ситуації, а до її посилення, зростання труднощів і викликаних нею неприємних переживань (А. Налчаджян). За Н. Сарджвеладзе, дезадаптація – це непристосованість до інших і до себе, складний соціально-психологічний процес, що характеризується неадекватністю комунікативних навичок та дезорганізацією поведінки, невпевненістю у власних силах і недовірливим внутрішньо-особистісним відношенням. Визначення поняття „психологічна дезадаптація” зустрічаємо й у К. Роджерса: це процес невідповідності між „Я-структурою” особистості і досвідом. Особистість сприймає, зокрема, себе та свої стосунки з людьми і явищами у своєму оточенні так, щоб це відповідало її „Я-структурі”. Тому особа схильна до заперечень або спотворення будь-якого переживання, що не відповідає її теперішньому „Я-образу”, оскільки свідомість відчуває тривогу, загрозу, розлад.

Дослідження „Я-образу” як психологічного чинника дезадаптації особливо актуальні щодо осіб підліткового віку, оскільки саме на цьому етапі життя, з одного боку, активно формується ця психоструктура, а з іншого – саме на цей вік припадає найбільша кількість порушень поведінки, що призводить до соціально-психологічної дезадаптованості особистості.

Порушення поведінки, як вважає А. Лічко, слід розглядати з урахуванням причин, факторів, мотивів, що містяться в основі девіації. Одним із факторів, що детермінує поведінку, є „Я-образ”. Це внутрішнє утворення визначає напрям діяльності і поведінки людини в ситуаціях вибору і контактів з людьми.

У соціально дезадаптованих особистостей, як свідчать численні дослідження, „Я-образ” дещо спотворений, що призводить до зміни уявлень індивіда про себе, перегляду цінностей і цілей, збільшення соціально-психологічної дезадаптивності, втрати свого місця в соціумі. Це відбувається через порушення гармонії між внутрішнім і зовнішнім світом особистості.

Уявлення особистості про себе є результатом діяльності її самосвідомості, що містить у собі усвідомлення своєї тотожності та власного „Я” як активного, діяльного начала в собі; усвідомлення своїх психічних властивостей і якостей; певну сукупність соціально-моральних позицій.

Структура „Я-образу “ включає такі компоненти: когнітивний – уявлення про себе, образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальної значимості тощо; емоційно-ціннісний (самооцінка) – афективна оцінка уявлень про себе – самоповага, себелюбність, самоприниження; поведінковий – потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть викликатися „Я-образом” і самооцінкою. Їх спрямованість і ступінь виразності є значимим показником успішного становлення „Я-образу” юної особистості та її соціально-психологічної адаптованості.

Факторами, що впливають на формування тих чи інших особливостей „Я-образу” підростаючої особистості, є культура, в якій розвивається людина, соціально-економічна ситуація буття, вікові і статеві особливості особистості.

Вчений Р. Бернс розрізняє у підлітків позитивну і негативну „Я-концепцію”. Перша характеризується такими ознаками прояву, як „утвердження в імпонуванні іншим людям, здатності до тієї чи іншої діяльності та наявності почуття власної значимості”. Друга, навпаки, проявляється у „почутті відкинутості, звичці бути залежним від соціального оточення та конфліктах з батьками” . При цьому, на думку Р. Бернса, „Я-образу” підлітка властива висока „пластичність”, іншими словами – здатність до кардинальних змін залежно від набутого досвіду.

Більш диференційований підхід про рівні сформованості „Я-образу” бачимо в концепції В. Століна. Перший рівень пов’язаний із збідненими уявленнями про себе, недостатньою рефлексією, нездатністю абстрактно мислити. Другий свідчить про несформованість почуття власної ідентичності, низький рівень самоповаги, тривожність, синдром відчуження. Зміст „Я” учня слід вважати позитивним при його високій когнітивній складності та достатній емоційній насиченості. Тому, на думку В. Століна, психокорекція „Я-образу” підлітка має бути спрямована на „зміцнення або вибудовування ним самим власної самосвідомості – оптимізації її роботи в цілому” .

Особливості поведінки підлітка залежать від розвитку когнітивного компонента самосвідомості. Важливою у нього є така риса, як здатність до інтроспекції (самоспостереження). При цьому, здатність бачити себе очима оточуючих призводить до усвідомлення вад своєї особистості, яке часто відрізняється від уявлень про себе самого. Когнітивні компоненти