2.2 Рекомендації для батьків та педагогів.

Батьки впливають на поведінку дитини, заохочуючи або осуджуючи, застосовуючи ті чи інші види покарання, да-ючи їй певну свободу у виборі поведінки і діяльності. Влас-не, у них малюк вчиться уміти, що саме йому не слід ро-збити. Під час такого навчання спрацьовує безліч різних механізмів: сприймання словесних вказівок батьків, копіювання зразків їхньої поведінки, зіставлення їх з поведін-кою інших людей. Поступово дитина починає розпізнава-ти різні типи поведінки, навчається прогнозувати емоційну реакцію батьків на свої вчинки. У неї формується уявлен-ня про те, що і як треба робити, щоб її похвалили, а за що можуть покарати. Батьки мають пам'ятати, що схвалення належної поведінки дитини важливіше для її особистісного розвитку, ніж осуд. Втім практикою ви-ховання доведено, що невміла похвала може завдати ди-тині непоправної шкоди, тим часом як уміле покарання мо-же бути надзвичайно корисним. Найважливіше правило, яким мають керуватися батьки, заохочуючи чи осуджую-чи полягає у тому, що оцінювати треба тільки вчинки і справи дитини, а не її саму. Будь-яке схвалення скла-дається з двох компонентів — висловлювання дорослих і висновків дитини. Сказане батьками має виражати чіт-ку позитивну оцінку дитячих вчинків або намірів. Це су-дження має висловлюватися в такій формі, щоб дитина могла зробити безпомилковий реалістичний висновок про себе саму. Наприклад, почувши на свою адресу слова: „Дякую за те, що помив машину. Тепер вона виглядає, як новенька”, — син може зробити висновок: "Я добре по-працював, і мою роботу оцінили". Ці моменти над-звичайно важли-ві у плані особистісного розвитку дитини. Адже те, що скажуть хлопчик чи дівчинка про самих себе у відповідь на сло-ва дорослого, во-ни пізніше повто-рять подумки. Ці внутрішні пози-тивні оцінки ве-ликою мірою ви-значають гарну думку дитини про себе і про навколишній світ. Надалі це неодмінно сприятиме розвитку позитивно-го самоставлення, адекватної самооцінки, самоповаги.

Справжніх успіхів у вихованні досягають ті батьки, які вміють чітко визначити межі дозволеної і недозволеної поведінки дітей, ураховуючи їхні вікові та індивідуальні особливості. Відомий психотерапевт Володимир Леві ви-ділив сім правил, яких, на його думку, варто дотримува-тись, аби покарання було продуктивним, а не руй-нівним:

1. Покарання не повинно шкодити здоров'ю — ні фізич-ному, ні психічному. 2. Якщо є сумніви, карати чи не карати, — не карайте.

3. За один paз — одне покарання ("салат із покарань" — страва не для дитячої душі).

4. Краще не карати взагалі, ніж карати із запізненням.

5. Покараний — вибачений. (Про старі гріхи — ні слова. Не заважайте починати життя спочатку).

6. Покарання — без приниження. (Покарання не має сприйматися дитиною як торжество вашої сили над її слабкістю).

7. Дитина має боятися не батьківського покарання, а того, що вона завдає комусь болю своїми словами, діями, вчинками або навіть намірами [12,19].

Важливо також ураховувати, що якість взаємин у під-системі "батьки — діти" залежить не від того, скільки разів на день дорослі хвалять чи карають дитину, хо-ча і в цьому має бути певний баланс, а насамперед від того, як вони це роблять.

Більшість батьків приблизно однаково назвуть якості, які вони хотіли б бачити у своїх дітях: чесність, самопова-га, ерудиція, сила, здоров'я, краса, ясний розум, уміння любити, почуття гумору, відповідальність, уміння налаго-джувати взаємини з іншими. "Я хочу пишатися своєю ди-тиною",— скаже будь-який батько чи мати. Часто дорослі сподіваються на те, що, чим більше часу і зусиль вони віддаватимуть дітям, тим кращого результату досягнуть, і роблять неприпустиму помилку, розділяючи догляд за дитиною і її виховання, забуваючи, що це насправді одне й те саме. Адже ставлення до дитини водночас справ-ляє на неї вплив. Аж занадто захоплюючись різними мето-дами та засобами виховання, батьки сприймають свою ди-тину як власність, як матеріал, з якого вони — розумні і дос-відчені — можуть "виліпити" омріяний ними ідеал сина чи доньки. Такі батьки пере-творюються з лідерів - наставників в авторитарних керівників. Вони автоматично позбавляють дитину права голосу і права вибору. Якщо дитина засвоїть таке ставлення до неї ще до того, як розвинеться її воля, це завдасть нищівного удару по її особистісному розвитку, і насамперед постраждають її самооцінка, са-моставлення, самоповага.

Щоб запобігти таким небажаним тенденціям, психоло-ги радять розглядати виховання не як однобічну спрямо-ваність впливів, а як двосторонній процес, де дитина — не лише об'єкт цих впливів, а й активний учасник, суб'єкт виховання. Це можливо, коли стосунки між дорослими і дітьми в родині будуються на засадах особистісної рів-ності, довіри, взаєморозуміння, визнання права кожного на власну точку зору в різних життєвих ситуаціях. Навіть коли йдеться про дошкільника, треба пам'ятати: перед вами не просто маленький хлопчик чи дівчинка, а особистість з унікальним внутрішнім світом, з тільки їй при-таманними індивідуальними відмінностями. Знання та вра-хування цих відмінностей — неодмінна складова успішно-го виховання. Батьки мають бути пильними й дуже чутливими до реакцій, слів, вчинків своїх дітей. Дуже часто син чи донька в непрямій формі сигналізують дорослим про їхні ж помилки та упущення. Здатність почути, зрозуміти дитину — своєрідний місток між вихователями і вихованцями.

Проблема готовності