Розповідаючи про це дітям, ми формуємо в них систему християнських цінностей.

Християнське виховання – це виховання людей, відповідальних за себе і за оточуючих. У ньому немає односторонніх вимог, закликів, побажань. Це виховання взаємної поваги, любові, довіри, підтримки. Тому обов’язковою умовою виховного процесу є висока вимогливість перш за все до власної персони [Тхоржевська Т., 2005, 374].

Ми народжуємо дітей для життя в цьому складному світі, повному болю та страждань, які колись обов’язково наздоженуть їх. Ми виховуємо так, начебто не буде смерті, наче найголовніше – це насолодитися всім можливим на цій землі, відстояти себе в боротьбі за місце під сонцем. Це суперечить цілям церковного виховання, оскільки дитину готують як до життя земного, так і загробного. І це освітлює процес виховання іншим світлом, розставляє нові акценти. Наведемо слова І. Ільїна: “Смерть повинна бути увінчанням життя. Вона повинна з’явитися таким кінцем, в якому вже сяяв би початок нового сходження” [Миргород Л., 2003, 5].

М. Гоголь, вихований як православний християнин, написав у своїй стат-ті: “Земне життя наше не може бути ні на хвилину спокійним, це ми повинні пам’ятати завжди. Тривоги слідують одні за іншими; сьогодні одні, завтра інші. Ми покликані в світ на битву, а не на свято: святкувати перемогу ми будемо на тому світі. Тут ми повинні мужньо, не упадаючи духом боро-тися… на кожному кроці чекає нас подвиг Християнської мужності, кожний подвиг доставляє нам новий ступінь до досягнення Небесного Царства” [Гоголь Н., 1990, 5].

Звичайно, така постановка питання є незрозумілою для людини невірую-чої. Але й невіруючий, хоч раз стикнувшись зі смертю близьких чи власною страшною хворобою, безумовно, усвідомив непотрібність багатьох зусиль, амбіцій, сподівань і, можливо, відчув необхідність у захисті, який може дати тільки Бог. Згадаймо заповіді божі та правила євангельські, виконуючи які ми будемо щасливі в цьому та майбутньому житті, як вчить церква: любіть бога. Служіть йому й нікому більше, уважайте ближнього братом своїм, любіть його як самого себе; поважайте своїх батьків, старших за себе, на-чальство; поважайте життя ближнього та не нашкодьте йому ні словом, ні ділом; не зазіхайте на чужу власність, допомагайте тим, хто цього потребує, примножуйте добру славу ближнього; будьте помірними в їжі та питві, зберігайте душевну чистоту; будьте взірцем для ваших дітей і відплатиться вам. Дитина, життя якої тісно пов’язано з життям церкви, яка живе традиція-ми церкви, яка кожен день бачить зразки благочестивого християнського життя, формується як віруюча людина [Тхоржевська Т., 2005, 380].

Із цього приводу багато міркувань у творчості В. Зеньківського. Питання проблематичності правильного церковного виховання в умовах нехристиян-ського життя було принциповим для нього. З одного боку, він як істинний православний уважав воцерковлену школу єдино можливою. З іншого, - дійшов висновку, що школа не може вирішити проблеми життя, тобто правильно виховати дитину в умовах порочного суспільства. “Думати, що школа за нас може вирішувати проблему життя – це чи наївність, чи обман. Це питання здається нам таким, що піддається вирішенню тільки шляхом створення острівців, оазисів християнської культури. Тільки в християн-ському середовищі можливе створення цілісної християнської школи” [Зеньковский В., 1996, 39]. І ще: “Школа не може бути основною рушійною силою соціального перетворення, але вона надзвичайно потребує живого й духовно здорового пришкільного середовища” [Зеньковский В., 1993, 22].

Процес формування духовності на основі християнських моральних цінностей значною мірою зумовлюється інтегрованим підходом до цього процесу. Висунення інтегрованості як провідної форми залучення дітей до християнських цінностей пояснюється поліфонічністю і багатоаспектністю предмета, проблемне поле якого перебуває в різних галузях культури, в різних галузях знання, у предметах, що викладаються у школі й поза-шкільних закладах освіти. Тому знання як форма залучення до цінностей посідають провідне місце. Де б не відбувався процес передавання знань: у позашкільних закладах освіти, в таборах відпочинку, в гуртках, у церковних недільних школах, у процесі самоосвіти, треба повно та об'єктивно роз-кривати їх через роз'яснення, обґрунтування, наводячи численні приклади і через складову знань досягати свідомого засвоєння матеріалу. Отримання й оволодіння знаннями тут, мабуть, більше, ніж за будь-якого виховного впливу, має носити зацікавлений, особистісний і емоційний характер [Огірко О., www.e-catalog.name].

Велике значення мають емоції, адже вони повністю належать до почуттєвої сфери, проходять через психіку людини і саме від цієї сфери залежить сприймання або ж відмова від тих чи інших цінностей. Людину не можна примусити бути моральною – потрібно її переконати, пропустити знання через її емоції, почуття, психіку, через свідомість з тим, щоб висловлені моральні цінності стали її власним надбанням.

Знання та емоції, тобто, когнітивно-почуттєвий фон, закріплюються у вправлянні, досвіді, діяльності різних форм та видів, через які вихованці не лише пізнають, а й оволодівають красою духовного життя, побудованого на засадах моральних та християнських цінностей. Забезпечити духовне життя дітей можна лише тоді, коли вони в творчій діяльності використовують свої емоційні, інтелектуальні й фізичні сили.

У процесі формування духовності засобами моральних християнських цінностей доцільно широко використовувати через посередній виховний вплив вихователя на дітей настанови, нагадування, попередження, переконання, пораду, прохання, похвалу (схвалення), оцінювання, погрозу, покарання як виховні впливи і спонуки (за П. Юркевичем).

Серед методів і форм духовного формування одне з провідних місць належить активним формам і методам (ситуаційно-рольові ігри, соціограми, метод аналізу соціальних ситуацій з морально-етичним характером, ігри драматизації тощо), які дають дітям можливість предметно, безпосередньо й емоційно бути