Проблема виховання зростаючих поколінь і сьогодні є такою ж важливою як сотні років назад. Суть її полягає в тому, що покоління батьків завжди прагнуть прищепити дітям кращі духовні, фізичні та моральні якості і риси, які мають характеризувати й вирізняти їх із поміж інших. Щоб людина досягла досконалості, вищого людського покликання, необхідно здійснити важливі життєві кроки – повинні бути чистими й справедливими погляди, наміри, вчинки, прагнення, думки, побут, воля, мова. Спираючись на ці концептуальні положення, визначаємо досконалість як сутнісну якість людини, котра втілює в собі активне прагнення знайти найвищий смисл свого існування, співвіднести своє життя з абсолютними цінностями [Максимович О., 2007, 64].

Особливо гостро постає це питання на даний час, коли утверджується нова система цінностей, змінюються суспільні пріоритети, але назавжди залишаються абсолютні вічні цінності людини: совість, досконалість, правда, віра, надія, благородство, любов, краса, чесність, гідність, мудрість, милосердя, прощення тощо, які проявляються у найрізноманітніших виявах активності та самоактивності людини, спрямованих на утвердження в міжлюд-ських стосунках засад доброти, справедливості, толерантності, щирості, сумлінності, взаємоповаги, власної гідності, відповідальності, принциповості [Максимович О., 2007, 64].

На думку великого українського педагога К. Ушинського, “є тільки один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це ідеал, що дає нам християнство. Усе, чим людина, як людина, може і повинна, бути, виражено цілком у божественному вченні, і вихованню залишається тільки, раніше всього і в основу всього, вкоренити вічні істини християнства. Воно дає життя і вказує вищу мету всякому вихованню, воно ж і повинно служити для виховання кожного християнського народу джерелом усякого світла і всякої істини” [1983, 101-102].

Ми є свідками та й соціологічні дослідження підтверджують та прогнозують як глобальну тенденцію – зростання кількості християн і скорочення кількості невіруючих і атеїстів. Домінуючими в сучасної української молоді є такі функції віри: морально-регулююча, компенсаторна і традиційно-транслююча. Тобто християнська традиція і мораль стають фундаментом сучасної цивілізації та системи загальнолюдських моральних цінностей і тепер основна проблема морально-духовного виховання полягає не лише у тому, щоб навчити засад християнської моралі, а щоб людина повірила і прийняла її всім серцем. Релігійне розуміння духовності полягає в її спрямованості до Бога, відчутті своєї єдності з ним, своєї приналежності іншому світу.

В основу ідеалу виховання людини в християнській культурі закладена ідея християнської гуманності та добра. Християнська моральність втілила дещо загальнолюдське, безумовно цінне: принцип любові до ближнього, поваги до нього як до особистості, визнання за нею її безумовної цінності. Ніхто не зможе змусити людину вірити чи заборонити пізнавати основи релігії, вона має право вивчати чи не вивчати її, але жити по-божому повинен кожен. У душах людей потрібно утверджувати вічні християнські істини – добра, любові, справедливості, милосердя, відповідальності тощо [Макси-мович О., 2007, 65].

Як стверджує Святий отець І. Золотоуст у своєму трактаті “Про вихо-вання дітей”: “Причиною наших невдач і всіх бід нашого церковного й національного життя є те, що християнство і науку Євангеліє замало засто-совуємо до себе та замало передаємо її як святість душ. Якби батьки дбай-ливо виховували своїх власних дітей, то не треба було б ані законів, ані судів, ані помств, ані кар, ані публічних убивств” [Перлини східних отців, 1998, 33].

Палкими прихильниками та пропагандистами ідеї християнського виховання були видатні українські педагоги К. Ушинський, С. Русова, Г. Ващенко. Вони наголошували на тому, що істини християнства є вічними, завершеними і саме їх необхідно впровадити в основу виховання.

С. Русова вважала, що починати формувати основи духовності на засадах християнської моралі слід з перших років життя дитини, спираючись на духовно-релігійну сенситивність, “інстинкт” релігії – один із шляхів природовідповідного духовного розвитку малюків [2008, 137].

І щастя дітей, якщо вони з дитинства знаходилися в тісному контакті з життям церкви, брали участь у її святах та богослужіннях.

Видатний педагог К. Ушинський зазначає, що у дитини на все життя залишаються спогади про ті мирні сяючі урочистості, про ті то сумні, то урочисті молитви, які пропонує церква у дні великих свят. Для дитини світле свято Пасхи і весна, Різдво і зима, “Спас” і спілі плоди, “Трійця” і берізки – пейзаж, який зливається в одне могутнє враження, свіже й повне життя. Церква зі своїми урочистими обрядами, природа зі своїми роковими змінами і сім’я зі своїми святковими звичаями – це три елементи, які освідчують у пам’яті дитини кожне свято” [1983, 60-61].

Виховання дітей у сім’ї є завданням обох батьків, які чудово доповнюють одне одного. Батько виховує авторитетом, а матір збагачує дитину почуттєвою сферою. Якщо забракне одного з цих елементів, виховання може стати одностороннім і викривленим. Щоб прямувати до мети, батьки повинні бути однодумцями. Святе письмо в Псалмі 128:3-4 говорить, що батько зобов’язаний ставитися до дітей, як до саджанців оливкових [Біблія, 1988, 767]. Тендітні саджанці не виростуть у родючі дерева без старанного догляду. Щоб виховання дітей увінчалося успіхом, потрібні теж старанна праця і догляд. Для найкращого сприймання настанов батьків дітям необхідне здорове середовище, в якому вони почуватимуть себе коханими і потрібними. Невід’ємною частиною такого середовища є любов між подружжям та між батьками й дітьми (посл. до Єфесян 5:33), [Біблія, 1988, 1443]. Дитина в такій сім’ї почуває себе рівноправним членом сімейного колективу, де її люблять, залучають до посильної праці, ставляться до її потреб із розумінням, роз’яснюють, чому слід робити так,