Тут не можна не згадати про її багаторічну, цікаву, творчу дружбу з народною вчителькою з Гадяча А.С. Макаровою. Саме на такому ґрунті формувалося і уточнювалося розуміння педагогіки, змісту навчання і виховання дітей, основних методичних вимог до роботи з ними, а також найцінніших професійно – ділових якостей вчителя. Поетеса вимагає від нього ясного, бадьорого світогляду, такого, який ґрунтувався би на глибокому осмисленні явищ життя.
У педагогічних поглядах Лесі Українки центральне місце посідає думка про те, що дитина повинна виробляти собі світогляд у результаті навчання і виховання. Для цього в методичному арсеналі вчителя мають бути найрізноманітніші методи і прийоми. Один із найефективніших шляхів до означеної мети полягає в тому, щоб учні читали. І не лише підручники, а й наукову літературу. Читання розвиває світобачення, вчить мислити, аналізувати, стимулює самостійні висновки. І в цьому вона вбачала найперше призначення вчителя.
В роботі з учнями Леся Українка рекомендувала і вимагала обов’язково дотримуватися педагогічної коректності. Тут слід наголосити на тому, що й сама Леся як „педагог” у роботі з дітьми завжди відзначалася дивовижною тактовністю, витримкою, незмінною привітністю. Справжній вчитель повинен вміло і просто „обходитися з учнями”, усвідомлено визначати зміст і складність навчальних завдань, враховуючи вікові й індивідуальні особливості дітей. Леся Українка дивувалася з тих вчителів, які не виявляли ні найменших ознак творчості чи винахідливості у навчанні. Товариськість, доброзичливість, взаємне розуміння, повага до особи учня повинні панувати в навчальному закладі. За будь – яких обставин „злість не має бути в характері вчителя”. Педагогу необхідно з розумінням ставитись до будь – яких вчинків учнів, виходячи з того, що поведінка вихованця та ставлення до навчання великою мірою зумовлені попередньо набутим життєвим досвідом, його характером. Леся Українка не мислила собі вчителя інакше, як старшого товариша, щирого друга і порадника. Та крім любові і поваги до дітей, йому ще необхідно мати широкий професійний кругозір, міцні і достатні знання, вміти науково задовольнити пізнавальні запити школярів. Вчителем може називатися та людина, яка служить зразком, прикладом для учнів, котра способом свого життя виховує їх, орієнтує на справжні цінності життя. Образ такого вчителя Леся Українка виводить в особі Річарда Айрона з п’єси „У пущі”, який передає не лише свої професійні знання і вміння скульптора учневі, а й щиро вболіває за формування його душі.
У своїх творах поетеса звертається до всієї громади вчителів України забезпечити підготовку молоді до життя на принципах широкого пізнання навколишнього світу; виховання у дитини високої моральності; пробудження й розвитку національної самосвідомості і виховання учнів в дусі поваги і дружби між народами, які Леся Українка сповідувала сама.
Серед педагогів – літераторів кінця ХІХ – початку ХХ століття особливе місце посідає Б. Грінченко. Він свідомо засвоїв кращі надбання світової педагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання та формування особистості, з потребами духовного відродження української нації.
Створюючи образ учителя національної школи, Б. Грінченко належну увагу приділив його професійній підготовці. Педагог повинен добре знати предмет, володіти методикою його викладання, що передбачає хороші навички роботи з діючими підручниками, творчий пошук і здатність до новаторських рішень, ґрунтовні психолого – педагогічні знання, педагогічний такт. Важливою рисою педагога є також рівень його науково – педагогічного мислення, глибиною якого відзначався Б. Грінченко.
У праці „Народні вчителі і вкраїнська школа” він писав так: „Що на Вкраїні повинна бути українська школа – про це нема чого сперечатися. Хто цього не признає, той не педагог, не вчитель, - той тільки чиновник – обруситель. Української школи вимагають найвищі основні принципи педагогії: за українську школу говорить сама практика діла. Без народної мови нема і не може бути народної просвіти” („Народні вчителі і вкраїнська школа” VI розділ, с.30).
Це добре розумів Грінченко, надаючи великого значення вивченню рідної мови в національній школі. Він домагався, щоб учні і батьки не ставилися до української мови як мови неосвічених людей, а щоб знали: цією мовою розмовляв весь український народ упродовж багатьох століть. Він був переконаний, що українська мова переможе завдяки українській школі, це для дитини – одне з головних гасел усього її життя. На думку педагога, лише в національній школі можна виховати справжнього патріота своєї батьківщини, гармонійно розвинену особистість, добру, чуйну, гідну своїх предків, яка зможе бути корисною своїй державі, сприяти її процвітанню.
Б. Грінченко був упевнений, що: „Той, у кого в грудях б’ється чесне серце, хто знає, яке велике се діло народне учительство, хто не хоче зрадити свого народу – той зрозуміє куди йому треба йти, з ким і за кого стояти” („Народні вчителі і вкраїнська школа” VIІ розділ, с.50).
Велику увагу питанням освіти і виховання підростаючого покоління як могутньої зброї у боротьбі за національне визволення і утворення незалежної Української держави приділяв і Іван Франко. Він глибоко цікавився досягненнями світової педагогіки, його думки про виховну роль учителя набагато випереджали свій час, багато з них співзвучні нашій епосі.
„Учителем школа стоїть” – підкреслював поет. Педагогічну майстерність він порівнював з мистецтвом майстра художнього слова. У своїх творах показав, яким повинен бути вчитель. Так, у статті „Ємерик Турчинський”, присвяченій пам’яті одного з кращих своїх учителів, він пише: „Бувають вчителі з природженим педагогічним талантом, які вміють під час уроків жити спільним життям всього класу, забувати про себе, про свої власні турботи, радощі і