Франко вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покликання до педагогіки, лише завдає шкоди вихованню підростаючого покоління. Хороший вчитель має завоювати довіру дітей, уникати шаблону й одноманітності в навчанні, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості, виховувати любов до праці. Вчитель повинен мати не тільки теоретичну підготовку, а й володіти теоретичними навичками.

Австро – угорські колонізатори, їх польські та деякі місцеві посібники в особі старост, жандармів, шкільних інспекторів переслідували кращу національно свідому й патріотично налаштовану частину вчительства Галичини. У школах працювали переважно колишні економи, унтер – офіцери, люди далекі від педагогіки і потреб народної освіти. Панувала жорстока палочна дисципліна. Дітей не навчали, а мучили калічили їхні душі, убивали всі природні здібності, кращі людські якості.

Викриття вчителів – самодурів і тодішньої школи з її „ослячими мовами”, муштрою, жорстокістю Іван Франко розкриває в оповіданні „Отець гуморист”. Вчитель відповідної педагогічної підготовки не мав; знань явно не вистачало. Проте набув репутацію „гумориста”, безкарно мучив дітей, відчував насолоду від їхніх фізичних і душевних страждань (т. 21. с.289.)

Проте у Івана Франка ми зустрічаємо і позитивні образи вчителів, в котрих письменник протиставляє тим, хто калічив дітей духовно і фізично. Це істинно народні вчителі, справжні творці і гуманісти. П’єса „Учитель” – перший твір в українській літературі, де показано нелегку, але благородну працю сільських педагогів (Т. 39. с. 432).

Отже, справжній вчитель, за І.Франком, - це людина, яка вийшла з народного середовища, є носієм кращих якостей рідного народу, живе його інтересами, бере активну участь у громадсько – культурному житті. Для нього педагогічна праця – „велике діло любові і терпеливості” (Т. 21. с. 315).

Вчитель – це особлива людина. Він і мрійник, але він і реаліст, тому що бачить перед собою щодня і щороку дітей, які дуже різні і впливають на його педагогічні цілі. Поєднання такої омріяності і реалістичності є запорукою якісної освіти, доступної для кожної дитини.

Праця в ім’я розбудови своєї держави, розвитку рідної мови, боротьба проти офіційних заборон у цій важливій сфері національного відродження були для Лесі Українки, Бориса Грінченка, Івана Франка та інших діячів культури й освіти постійною духовною потребою, глибоким внутрішнім стимулом. Вони запевняли: „Якщо учительство буде сумлінно трудитися в формуванні у народу таких чеснот, як освіта, праця, витривалість, моральність, то воно стане „колискою школи”, його майбутнє буде краще.

Заповітом для вчителів є слова видатного педагога і мислителя Г. Врецьона, котрий закликає: „Лиш не упадаймо духом, любім добрий народ свій та слідкуймо за справжніми потребами і бажаннями. Будьмо справжніми приятелями народу, а він за те одарить своєю любов’ю і довір’ям, тою дорогою утворимо з себе міцну скалу, на якій виросте вільна, могутня і достойна честі школа. Краща майбутня доля лежить в руках самого учительства.

2.2. Педагогічна культура вчителя у творчій спадщині В.О. Сухомлинського

Однією із причин дефіциту духовності в суспільстві XX ст. вважається відчуження культури від особистості. З одного боку, освіта не використовувала культури як засобу морально-духовного розвитку особистості, а з іншого - особистість не відчувала потреби в опануванні культурних цінностей. У цьому зв'язку доцільно пригадати слова відомого філософа М.С. Кагана, який писав, що педагогіка XX ст. оперує поняттями «освіта», «виховання», «навчання», а поняття «культура» як категорії формування людини з дитинства не використовує.

Відрадно, що домінантою суспільства XXI ст. стало звернення до культури й духовного світу людини, зокрема орієнтація на культуру як на важливий чинник духовного оновлення і суспільства, і окремої особистості. Таким чином, постають запитання: що ж таке культура? чому їй приділяють таку увагу в навчанні, освіті й вихованні памолоді? Яскраво і образно описав сутність культури Микола Рерих, який вбачав призначення культури в збереженні підвалин освіти. За його словами, культура — це любов до людини, це пахощі, аромат, поєднання життя і краси, синтез витончених і духовно піднесених досягнень, знаряддя Світла, порятунок; культура — це серце, рушійна сила, двигун життя; осередок просвіти й творчої краси.

Наукове визначення феномена «культура» неоднозначне. Словникові джерела, за звичай, визначають культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. У дослідженнях вчених від Марка Цицерона й Канта до наших днів нараховується понад 100 визначень означеного поняття. Це і «дієвість», «творчість», «мистецтво», «освіченість і вихованість», «духовність», «цінність і ціннісні орієнтири, що виконують трансмісію між поколінням», «знаково-символічна система», з феноменом самодетермінації тощо.

Г.Н. Волков дає таке визначення «...Культура, — стверджує він, — це те створене й набуте людством багатство (матеріальне й духовне), яке служить дальшому розвитку, примноженню творчих можливостей, здібностей суспільства й особистості (економічному, соціальному, моральному, духовному й політичному)». М.С. Каган розглядає культуру як цілісну систему і як спосіб діяльності людини, що складається з двох граней (продукт і технологія) і трьох шарів (матеріальна, духовна й художня культури). У складі духовної культури вчений виокремлює наявність продуктів пізнавальної і ціннісно-орієнтаційної діяльності, а художня культура, на його думку, утворює навколо себе відносно автономну сферу всіх видів людської діяльності (перетворювальної, пізнавальної, комунікативної, ціннісно-орієнтаційної).

Аналіз різних підходів до тлумачення феномена «культура» дає можливість дійти висновку: всі вчені єдині в тому, що