Культурно-рефлексивне середовище Павлиської школи було організовано так, щоб кожний учень міг усвідомити себе, свій внутрішній світ, органічний зв'язок свого Я з зовнішнім предметним світом, природою, довкіллям, інтими людьми (батьками, вчителями, однокласниками), культурою.
Вдумливий учитель, тонкий психолог В.О. Сухомлинський знав, що в шкільні роки сприймання естетичних якостей світу зливається з поглибленим логічним пізнанням, розумовим проникненням у природу речей і явищ. У школі перед учнями відкривається суть таких наукових істин, як вічність матерії, безмежність всесвіту, перехід енергії з одного виду в інший, єдність живого й неживого. В єдності логічного й естетичного пізнання, за словами Василя Олександровича, в злитті інтелектуальних і естетичних емоцій - джерело того, що учні пильніше, уважніше вдивляються в людей, бачать Людину, відчувають її внутрішній світ і самих себе.

Таким стимулювальним, розвивальним культурно-рефлексивним середовищем, емоційним тлом педагог називав красу природи, красу людських стосунків, красу «життєвого середовища», в якому постійно перебували учні вдома, в школі.

Допомогти учням Павлиської школи пізнати й усвідомити себе та внутрішній світ інших допомагав уведений в педагогічний режим шкільних уроків постійний обмін духовними цінностями, які учні здобули самі.

Культурно-комунікативне середовище вчений розумів як виховання в учнів і вчителів любові до рідної мови, виховання культури мовлення й мислення, тобто, за словами В.О. Сухомлинського, «мовної психокультури», що є серцевиною комунікативної культури. Думки про організацію культурно-комунікативного середовища знаходимо в багатьох наукових працях великого педагога. В них ідеться про виховання любові до рідної мови і Слова - слова вчителя, слова батьків, слова учнів.

Культурно-екологічне середовище В.О. Сухомлинський створював щодня: це уроки серед рідної природи, подорожі й екскурсії в природу. «Школа під блакитним небом», щоденні звертання учнів до краси рідної природи, адже людина, яка відчуває всім серцем красу рідної природи, не Може завдати їй шкоди. «Ось на шкільній алейці цвіте бузок, - звертався він до учнів. - Вам хочеться зламати квітучу гілочку. Але якщо кожен задовольнить таке бажаний, квітучий кущ перетвориться в оголене гілля. Людям німим буде милуватися — своїм вчинком ви вкрадете в них красу».

Культурно-трудове середовище передбачало організацію ручної праці школярів, за словами вченого, — «праці рук, що вимагала тонких, розрахованих рухів».

До ручної праці залучались учні на уроках з трудового навчання й у різноманітних гуртках. Адже той, хто навчився володіти різцем, вважав учений, гарно пише, чутливо ставиться до найменшої неохайності, непримиримий до роботи як-небудь. Рука дисциплінує розум: виховує самоконтроль і чутливість думки до точності, тонкості, краси. Руки мислять, пише В.О. Сухомлинський, і саме в ці моменти пробуджуються творчі ділянки мозку.

Завважмо, культурологічний підхід ученого до виховання навчання дітей передбачав низку відповідних принципів організації діяльності учнів. Виокремимо кілька з них.

Принцип стимулювання потреби в культурно-ціннісному пізнанні й перетворенні світу завдяки організації різноманітних сфер діяльності: музичної, образотворчої, соціокультурної, літературної, інтелектуальної, комунікативної, трудової, фізичної. З цим принципом тісно пов'язаний наступний — принцип інтегративності культур.

Принцип діалогічності полягав у реалізації різнорівневих і різнохарактерних діалогів - діалог мистецтв, культур, природи, довкілля, учнів і педагогів, внутрішній діалог свого Я з зовнішнім світоглядом.
Принцип дієво-творчої спрямованості навчально-виховної роботи з учнями передбачав чітко визначену культурно доцільну мету занурення учнів в активно-творчу діяльність з кожної соціокультурної сфери.
Реалізація принципу свободи, самостійності й відповідальності дає змогу учням самостійно визначати їхнє ставлення до навколишніх, довкілля, мистецтва, навчання і відповідно оцінювати свою діяльність.
Завершальною складовою культурологічного підходу В.О. Сухомлинського є азбука духовно-моральної культури учнів, абетка правил культурної поведінки, в якій ідеться про те, як мають поводитися учні в процесі спілкування з іншими. Наведемо кілька з них.

- Робіть так, щоб людям, які вас оточують, було добре.
- Знайте, що існує межа між тим, що вам хочеться, і тим, що можна.
- Люди дають вам щастя дитинства, отроцтва і юності. Платіть їм за це добром.
- Усі блага й радощі життя створюються працею і тільки працею. Праця - корінь моральності, в ній людина здобуває найвищу радість оптимістичного світосприймання — радість творення.
- Гуманність, чуйність до людини, готовність прийти їй на допомогу — ці елементарні риси людяності, порядності мають стати особистим моральним багатством кожного вихованця

Рефреном культурологічних вимірів педагога і вченого з великої літери можуть бути його слова: «Азбука морально-духовної культури входить у свідомість і душу учнів лише тоді, коли в шкільному колективі є елементарна культура людських взаємин».

Висновки

Аналіз соціокультурних витоків дозволяє систематизувати й узагальнити наукові погляди діячів освіти і культури, починаючи від донаукового періоду та закінчуючи сьогоденням, зазначити декілька взаємопов'язаних етапів (ідей) формування етико-педагогічних ідей в історії педагогічної думки. А саме, етика як:

Характеризуючи етику як складову педагогічного ідеалу, відображення суспільних цінностей і потреб, слід відзначити, що вперше поняття «ідеал» виникло у християнській моралі, а починаючи з ХVIII ст., широко вивчається німецькими філософами (Ф. Шиллєр, Ф. Шеллінг). У етиці зміст і структуру ідеалу вперше спробував визначити Й. Кант.

Як елемент моральної свідомості етичний ідеал є ціннісним уявленням про досконалого педагога з позицій його професійного обов'язку. Протягом тривалого часу ідеал педагога, де етика мала переважне значення, формулювався як абстрактний образ. У Древній Греції народилися такі етичні цінності як краса, добро, чесність, сумлінність.

Висвітлюючи педагогічний