На третьому етапі (2005 – 2006 рр.) здійснювався формувальний етап експерименту, проводився аналіз експериментальних даних і їх узагальнення, впровадження результатів дослідження у практику.

Практично розроблено програму соціокультурного виховання молодших школярів засобами українського фольклору у взаємозв’язку школи та соціального середовища.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що теоретично обґрунтовані та розроблені педагогічні умови соціокультурного виховання учнів 6-7 річного віку засобами українського фольклору; обгрунтовано наукові уявлення про педагогічні аспекти впливу української народної творчості на соціокультурне виховання учнів початкової школи.

Апробація результатів. Основні положення та висновки дослідження обговорювались на засіданнях кафедри теорії та методики дошкільної освіти Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

РОЗДІЛ І

СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ВИХОВАННЯ 6-7 РІЧНИХ УЧНІВ

ЗАСОБАМИ ФОЛЬКЛОРУ

1.1. Проблеми соціокультурного виховання в сучасній психолого-педагогічній літературі

Соціокультурне виховання органічно пов’язане з навчанням, освітою, психологічною підготовкою особистості, самоосвітою. Це єдиний, комплексний, інтегративний, багатофункціональний процес, що припускає функціонування всього наявного арсеналу виховних засобів і можливостей з метою загальнокультурного, морального, соціального формування й розвитку особистості.

В освітньому процесі дитина, насамперед, визнається як духовна особистість, що передбачає не лише озброєння її теоретичними знаннями, а й формування готовності до реалізації себе у практичній діяльності, до співіснування у людському суспільстві. Як зазначається сучасними дослідниками соціокультурних проблем у педагогіці (В.Луговий, М.Лукашевич, В.Слюсаренко й ін.), якщо за останні десятки тисяч років біогенетично людина майже не змінилася, то її соціокультурне середовище і вона сама у цьому плані зазнали колосальних змін. Проста генетична спадкоємність, вузьке родинне коло вже не в змозі забезпечити для дитини значну частину соціокультурної детермінації, формування і становлення юної особистості, як це відбувалося до того.

Сучасні засоби комунікації, зокрема комп’ютеризація навчального процесу, посилюють взаємодію освітньо-виховної галузі з іншими культурними субсистемами, у даному випадку з наукою, мистецтвом, засобами масової інформації тощо. Що стосується вихованості індивіда, то визначення його вчинків на основі засвоєння ним моральних, етичних, естетичних норм, дотримання їх у реальності відбувається через засвоєння ним культурної спадщини у всій її сукупності. Наразі йдеться про культуру як “другу олюднену природу” (культурну детермінацію) (Є.Бистрицький, С. Кримський й ін.). Сучасні педагогіка, психологія й культурологія невпинно зближуються, необхідно взаємодоповнюючись, не перестаючи бути самодостатніми дисциплінами при пізнанні світу людини.

Педагогічні устремління стосовно виховання молоді тепер мають по-справжньому визначатися на рівні “природовідповідності” (Г.Сковорода) кожного індивіда, який поступово переростає в індивідуальність і особистість. Це повинно відбуватися не у процесі засвоєння нав’язуваних кодексів та моральних приписів, а в процесі окультурнення, соціалізації, соціокультурного становлення людини в онтогенезі, починаючи з дитинства (В. Галузинський, М. Євтух, Г. Корда й ін.). Цей процес безперервний, якоюсь мірою незалежний від об’єкта і суб’єкта впливу. Інерційна орієнтація освіти до останнього часу на абстрактне мислення, науковий потенціал, тобто її гіпертрофічна гносеологізація зумовлювала й відповідним чином організацію світоглядного виховання – через передачу певних знань про моральні, політико-правові, естетичні норми. При цьому ігнорувався той факт, що освоєння життєвого досвіду – процес безперервний, йдеться як на свідомому, так і на неусвідомлюваному рівні.

Специфіка культурно-естетичних орієнтацій учнів початкової школи обов’язково має враховуватися при визначенні навчально-виховної системи сучасної школи, її виховних засобів як органічний чинник її ефективності (О.Дем’янчук, Н.Зубалій, Л.Коваль, Л. Масол, Г.Падалка та ін.). Психологи твердять, що для кожного дитячого віку вони чітко зумовлюються як рівнем розвитку суспільства, так і віковими, індивідуальними, у тому числі й статевими, особливостями вихованців.

Як частка певного соціокультурного простору, яка все більше усвідомлює себе такою, вихованець початкової школи, згідно з сучасною виховними концепціями, має виробляти дедалі самостійніше власне ставлення до проблем цього простору, які він починає все глибше усвідомлювати. Пошук відправних культуротворчих зусиль, зумовлених нинішнім перехідним часом, приводить до осмислення й вибору соціокультурних орієнтирів. Культуротворчі зусилля як сфера загального мають свій сенс постільки, оскільки вони спрямовані на розвиток та самоствердження суспільства та людини у суспільстві. Здійснюється цей вибір за допомогою таких засобів духовного та практично-духовного освоєння світу, які у сукупності становлять світосприймання певного індивіда, набір його цінностей і впливають на характер і форми його життєдіяльності (Є. Андрос) [13, с. 120].

У попередньому ХХ ст. зросла роль людини як соціокультурного індивіда, як творця і продукту постіндустріального суспільства. Зростаюча інтелектуалізація праці була умовою і наслідком наростаючого впливу духовної сфери на сферу матеріального виробництва, особливо після Другої світової війни. Тому пошуки оптимальних шляхів суспільного розвитку поступово переводяться з соціально-економічного в соціокультурне русло при все більшому домінуванні надприродного над природним, посиленні речово-буттєвої реальності. На думку більшості філософів, духовні риси, соціокультурні ознаки конкретного суспільства позначаються на його соціально-історичній динаміці.

Саме культура стає засобом і формою самопізнання, самопояснення та самоеволюції суспільства і людини. У цьому сенсі трансформації ХХ столітті одержують назву соціокультурних, а суспільство, у якому вони розгортаються, набуває рис соціокультурного утворення, такого, у якому культура набуває детермінантного статусу з наступними детермінантними домінантами (називаємо у порядку важливості для даного дослідження):

культура поведінки

культура побуту

культура дозвілля

екологічна культура

культура міжособистісних відносин

культура матеріального виробництва тощо.

Що стосується поняття “культура”, то його у вселюдську духовну практику на означення засобу удосконалення духовних сил людини, як відомо, вперше ввів старогрецький філософ Цицерон, запозичивши з суто прикладної сфери людської діяльності – землеробства. За нового часу набули свого звучання намагання обґрунтування єдності культури з іншими складовими суспільного життя, відчуваючи органічну цілісність цих складових. Найперше простежувалися погляди про єдність культури й освіти – в Західній