народна творчість, фольклорна спадщина як збереження соціотипового в житті суспільства.

Сімґя як персональне середовище розвитку - один з найважливіших інститутів соціалізації особистості, адже воно (середовище) зумовлює спосіб життя дитини, її соціальне існування, впливає на формування нових соціальних якостей, вмінь та навичок. На думку науковців, соціально-позитивний чи негативний вплив сімґї залежить від числа параметрів, з-поміж яких: соціокультурний, що засвідчує рівень культури сімґї, соціально-економічний, який визначається її майновими характеристиками, техніко-гігієнічний - особливості способу життя (І.Гребенніков, С.Литвиненко, В.Ямницький та ін.). Сім’я як різновіковий колектив представлена певною системою закріплених традиціями, звичаями, моральними і правовими нормами стосунків між старшими і молодшими, батьками і дітьми. Під їхнім впливом формується світогляд дитини, ставлення до довкілля й зокрема соціуму.

У молодшому шкільному віці поступово зростає роль дитячого співтовариства, яке, за твердженням Ю.Лотмана, починаючи зі старшого дошкільного віку суттєво впливає на процес соціалізації дитини. Дитяча спільнота важливе джерело близької інтересам дітей інформації про соціальну дійсність, яка хоч і відрізняється неточністю, проте активно сприймається і швидко й легко засвоюється. По-друге, дитяче співтовариство - школа формування соціальних почуттів та особистісних якостей. Передусім дитина неодноразово спостерігає прояви почуттів іншими дітьми, відчуває на собі ці прояви та сама висловлює свої почуття. Взаємини з ровесниками активізують певні особистісні якості дитини.

Одним з ефективних чинників, що впливають на процес соціокультурного виховання молодших школярів є гра як „генеральна форма поведінки” (Д.Узнадзе). Саме у грі якнайкраще відбувається процес засоєння соціальних ролей, обмін соціокультурною інформацією, прийняття цінностей суспільства.

Теорія гри розглядає її як феномен соціальної, комунікативної та культурної діяльності, (М. Бахтін, М. Каган, Д.Ельконін, С.Міллер, Й.Хейзинга й ін.). Сучасні дослідники у галузі педагогіки звертають увагу на різні аспекти. Так, Л.Артемова розглядає гру як засіб формування поведінки [16] Ю.Богінська підкреслює значення ігрової діяльності для соціалізації особистості молодшого школяра [33], О.Дейч досліджує роль ігрової діяльності у вихованні культури поведінки молодших школярів [86].

Ігри – важливий засіб виховання у соціумі й через соціум, їх виникнення спричинене становленням і розвитком суспільних відносин, суспільної свідомості – від образних дій на ранніх стадіях розвитку суспільства до виділення ігрової діяльності як самостійної. У грі мікросоціум, група, колектив є могутнім резонатором, який значно посилює індивідуальні естетичні і етичні переживання, породжує соціальні емоції спілкування. Серед педагогів досить відома думка А. Макаренка щодо того, що гра для дітей має те саме значення, що й трудова діяльність для дорослих. У теорії й практиці виховання гра розглядається як непересічне соціальне, культурне і педагогічне явище (Д. Ельконін, П. Лесгафт, В. Сухомлинський, К. Ушинський й ін.). Вона трактується як серйозна творча діяльність в уявному світі, який має в минулому реальну основу, зумовлену практичною діяльністю людей і відбиває переживання, властиві людині, викликані природною чи соціокультурною реальністю. З активізацією ідей народної педагогіки (І. Боберський, М. Зарицький, С. Русова й ін.) вивчається й пропагується використання ігор як найбільш відповідної віковим потребам дітей форми розвиваючого впливу.

На переконання З.А. Файчак, народознавчий матеріал та заснована на ньому гра відповідає природним потребам і сучасних школярів [279, с. 22]. Природа ігрової діяльності зумовлює широке використання різноманітних групових форм дозвіллєвої діяльності для реалізації виховного впливу фольклору як у шкільних гуртках, так і в художньо-масовій роботі дитячих клубів, установ.

Для суспільства гра важлива як культурна функція, з огляду на її значення, її виражальну цінність, закладені в ній духовні й соціальні зв’язки. У ході гри відбувається засвоєння нових для дітей соціальних ролей, обмін інформацією, сприйняття утверджуваних народом соціокультурних цінностей. Зміст гри як “генеральної форми поведінки“ (Д. Узнадзе) складають всі форми екстрагенної поведінки. Гра з її усталеними формами, які у даному випадку містять мотиви певної казки, передається як явище культури, яке має свій самодостатній виховний вплив на дітей. На своєму просторі вона привносить у мінливий побут зразок довершених стосунків, зароджує відчуття задоволення від дотримання установлених правил і порядку, закладає грунт для засвоєння моральних норм, здатності підкоряти себе загальновизнаним вимогам, самовиховуватися. Ігрова ситуація внаслідок моменту умовності відтворює або імітує основні комунікативні фактори – мотиви і цілі, соціальні ролі, обставини спілкування, тактику досягнення мети і вільно варіює їх. Особистість вступає в гру через інститут соціальних ролей-функцій, нормативно схвалених зразків поводження. Засвоєння соціальних ролей у грі полягає в індивідуалізації та соціалізації моральних норм, визначенні особистісних установок відповідно до соціокультурних цінностей суспільства. За спостереженнями педагогів, молодші школярі вихованість пов’язують насамперед з ввічливістю, умінням рахуватися з іншими тощо [82, с.47].

Людська сутність розкривається тільки у спілкуванні – у тому особливому виді діяльності, у процесі якого відбувається взаємний обмін інформацією. Тепер науковці наполягають, що у період особистісного становлення на систему моральних цінностей індивіда впливають цінності тих осіб, які значимі для нього, найближче середовище – мікросоціум, з його традиціями, звичаями і звичками, місцевими інтересами не тільки позитивного, але й негативного характеру (О. Аза, І. Бойко, А. Демичева, К. Докукіна, О. Маковецький та ін.). Людина орієнтується суспільством на історично-конкретний духовний світ, який реально існує і постає перед нею у діях і вчинках навколишніх людей, у соціумі з його щоденною мораллю, у соціокультурі даного суспільства.

Формування особистості, її соціалізація відбувається шляхом засвоєння нею соціокультурної інформації. Пошук відправних культуротворчих зусиль, зумовлених нинішнім перехідним часом, приводить до осмислення й вибору соціокультурних орієнтирів.