При соціальних взаємодіях і стосовно виховного процесу в школі внаслідок їх універсального впливу вирішальну роль відіграє взаємодія різних культурологічних факторів, оскільки складні психічні утворення, якими є і навички соціальної вихованості, забезпечуються різноманітними взаємодіючими системами соціокультурного простору (Н. Антонова, І. Барвінок, О. Гончарова, О. Грисюк, Н. Гурець, Л. Просомдєєва, Г. Ясякевич й ін.), які невпинно корегуються у ході суспільного розвитку. Соціологічні опитування засвідчують [261, с.54], що на сучасному етапі серед суспільних цінностей (вічні, національні, громадянські, сімейні, особистого життя) зі значним відривом висунулися такі: сім’я й особисті цінності, що не може не враховувати школою. Слід зазначити, що педагогічні основи співробітництва школи та сім’ї, його зміст, форми й методи у центрі уваги науковців ще з середини минулого століття (В. Бочарова, Б. Вульфова. І. Гребенникова, Б. Кобзар, В. Сенько й ін.). На сьогодні вирішального значення набувають зворотні зв’язки - сім’ї зі школою, шляхи й засоби її педагогічного впливу. НДІ українознавства НАН України (П. Кононенко) впродовж останніх років упроваджується у життя програма “Школа-родина”. Педагогічна просвіта батьків дітей, якій надавалося великого значення й провадилося активне її забезпечення, потребує значних зусиль у зв’язку з процесами трансформації нашого суспільства, що враховувалося при проведенні й нашого дослідження. У наш час дослідники проблеми стверджують, що сім’я як першоелемент соціальної структури суспільства відіграє вирішальну роль у соціалізації дитини, є першоджерелом соціальних ідеалів і критеріїв виховання, первинним мікросоціумом, вимоги якого вирішальним чином впливають на її соціальне становлення.

За визначенням О. Ковальової, саме сім’я є фактором поєднання традицій, втілених старшими, й інновацій, привнесених юнню, вона суттєво впливає на місце своїх спадкоємців у соціальній структурі, яка вимагає виконавців ситуативних ролей, ситуативної поведінки [128, с.48]. Взаємодія школи і сім‘ї є основним у даному випадку процесом реалізації зв’язків і відношень макросоціуму, яким, як правило, є школа, і мікросоціуму, яким є сім‘я. У центрі двох взаємодіючих – індивідуальність дитини, її соціалізація. За основу аналізу структури й функціонального змісту в системи “педагоги – батьки – діти” у соціокультурному вихованні молодших школярів, ми, за О. Докукіною, виділяли три її функції: конструктивну, допоміжну і комунікативну (інформаційну). Взаємодія як соціальне явище є система взаємозумовлених дій і суб’єктів, зв’язаних певною послідовністю.

Взаємодія сім’ї і школи є однією з різновидів соціальної взаємодії, що має свої соціологічні закономірності й ознаки (Г. Авдіянц, Т. Алексєєнко, Л. Бойко, К. Докукіна, К. Журба, Я. Журецький, І. Ковальова, Р. Пріма, В. Постовой та ін.). Дана взаємодія зумовлюється діалектичним взаємозв’язком мети, способів й результатів виховної роботи, який забезпечує чіткі векторні виховні впливи при їх одночасному застосуванні. Вона має свої визначені соціальні ролі і норми, закріплені у відповідних нормативних документах. Мета, напрям і пріоритети цієї взаємодії нині зазнають впливу динамічних соціальних змін. За нинішніх суспільних умов вона нерідко ускладнюється, оскільки сім’я дедалі більше автономізується. Сімейний уклад набуває все виразніших рис суверенності щодо зовнішніх впливів. Сім’я – перший соціальний інститут, у якому дитина засвоює суспільні моральні норми і правила поведінки, навчається узгоджувати запити й потреби з можливостями. Переконання, отже й характер виховання майбутньої особистості великою мірою залежить від атмосфери в сімї, у родинному колі. Авторитарні суспільства навязують своїм членам жорсткі правила виховання, свої кодекси честі, ідеали. У такий спосіб формувалися світогляд і вихованість, більшості представників старшого покоління, які продовжують, як вже зазначалося, впливати на молодь у родинному колі, у громадських місцях тощо. При цьому вони нерідко керуються ідеалами свого минулого, своєї юності. Для нашого перехідного суспільства характерне суперечливе поєднання ідеалів окремих соціальних груп, прошарків населення із загальнолюдськими ідеалами.

Науковці визнають, що виникнення образу світу у свідомості людини передує неусвідомлювана світоглядно-культурна психологічна установка (у значенні терміна “установка”, близькому до уявлень психологічної школи Д. Узнадзе). Цей світоглядний “перед-образ” настільки специфічний, що його вербальне вираження й відтворення можливе лише при повній психокультурній єдності того, хто відтворює образ, з носієм образу. Тому й культурні запозичення зазнають трансформацій, відповідних до смислового поля, до рефлексивних утворень, притаманних носіям тієї культури, з якою взаємодіє запозичення. У кінцевому рахунку дорефлексивні утворення є основою зародження і формування у людині національного світовідчуття (Є. Андрос, Є. Бистрицький, Ю. Візниця, С. Катаєв, М. Міщенко, В. Табачковський й ін.). З цього приводу, зауважує О. Іванкова-Стецюк, ведучи мову про соціокультурну дійсність, не можна уникнути понять “народ”, “нація”.

Специфіка національної культури зумовлена своєрідністю соціального й етносоціального досвіду даної спільноти, і, за висловом Л. Ази [6, с. 111], кожен її представник у процесі соціалізації має пройти власний ступінь “націоналізації”. Це значить