Традиції уособлюють загальні норми, які охоплюють вузлові, етапні напрямки суспільних дій й світогляду людей. Традиції як концентроване уособлення людського досвіду являють початковий матеріал для нових поколінь. Філософи, як правило, ототожнюють традицію з суспільними законами й процесами спадкоємності поколінь. Вони все ширше вводять в науковий обіг поняття “соціальна пам’ять”, яка значно ширша традиції, але може існувати тільки на її базі. Традиція є одним з головних компонентів історичної пам’яті, яка полягає у здатності людини, соціальних груп, нації, народу пам’ятати й зберігати свою спадщину – природу, культуру, мову, мораль, звичаї, традиції. У традиціях прослідковується соціальний зв’язок індивідів, втілення предметного світу, людських взаємин й досвіду, який акумулював результати життєдіяльності людей (Т. Аванесова, Є. Андрос, О. Іванова-Стецюк, Я. Ісаєвич, М. Міщенко й ін.).

Традиція розгортається внаслідок відповідної діяльності і знаходиться у прямій залежності від уявлень, ідей, які характеризують новий момент людського буття. Суттєве і стійке в традиції на сьогодні фіксується введенням поняття соціокультурної матриці традиції, у якій виділяється актуалізована ідеологема, яка й складає ядро конкретної традиції. Регулятивна функція традицій базується на утвердженні ними основних моральних норм і вимог народу, вона невпинно звужується, оскільки наступні покоління співвідносяться не через пряме наслідування діяльності предків, а через реальні умови індустріального суспільства. За цих умов людина зовні остаточно звільняється від патріархально-родової залежності, а разом з тим і традицій у зв’язку з підвищенням суверенності особи.

Традиції народного виховання знайшли своє відображення у педагогічній спадщині Я. Коменського, І. Песталоцці, К. Ушинського, О. Духновича, В. Сухомлинського, сучасних дослідників П. Ігнатенка, Г. Кловак, П. Кононенка, Ю. Руденка, М. Стельмаховича, Е. Сявавко й ін. Психологічні і соціально-психологічні аспекти впливу образної етнопедагогіки на свідомість молодого покоління з різних точок зору відбито у працях П. Ігнатенка, С. Литвиненко, М. Стельмаховича, Л. Шемет й ін. Традиції як би вписують нові покоління в уже перевірені готові форми суспільних відносин, усувають необхідність наново осягати досягнуте. На їх основі визначаються переконання, й індивід у своєму розвитку включається у систему суспільних відносин, визначається як особистість. Засвоєння традицій, у тому числі традицій поведінки, має світоглядний характер. Вони засвоюються через особисте сприйняття й набувають індивідуальних рис, сприяють виробленню імунітету проти негативних проявів масової ерзац-культури. Через них формуються потреби, ідеали, переконання, світогляд, на їх основі набуваються перші уроки моралі, виробляються принципи й манери власної поведінки та наслідування.

Засвоєння традицій не може бути механістичним процесом асиміляції, як і суб’єктивно-активістським трактуванням власного розуміння. Це мають бути живі форми практики й спілкування, які пов’язують нинішні покоління з минулими. Традиції за умов зміни соціальних орієнтирів забезпечують в соціокультурному процесі перш за все стійкість соціуму (за К. Ясперсом). Чим масштабніші соціальні, соціокультурні, політичні, навіть технологічні завдання, тим більший потенціал історичного, соціокультурного досвіду необхідно засвоїти, зробити набутком сучасного суспільства.

За нинішніх суспільних умов в Україні потребує з’ясування співвідношення традиційних національних та універсальних загально-людських цінностей. Етичні норми будь-якого суспільства зумовлені традиційними особливими життєвими формами соціокультурної спільноти, яка це суспільство складає. Звернення до цих духовних цінностей пояснюється проблемами відродження нації, пошуками тієї ієрархії вартостей, які б забезпечили спадкоємність поколінь. Проблема ідентифікації світоглядних уявлень, ціннісних орієнтацій та моральних норм нашого народу залежить від розв’язання питання, якою мірою за сучасних умов він спирається на власний історичний грунт, до якого майбутнього, спираючись на це минуле прямує. Сучасний стан зі спадкоємністю поколінь змушує вдаватися до механізму традиції, яка б перешкоджала негативним наслідкам розвитку науково-технічної революції, підвищує роль моральності, виробленої за багатовікову історію нашим соціокультурним простором.

Як відомо, традиційне значним чином пов’язане зі світоглядом старших поколінь, їх поведінкою і способом діяльності (Т. Аванесова, Я.Ісаєвич, В.Куєвда й ін.). Інституціональне визначається цінностями сучасного суспільства, його правовими, політичними, господарськими нормами - нормами існування сучасного мегаполісу. Ці традиційні, що частково сприймаються навіть як патріархальні, регулятори й регулятори інституціональні безперервно перемежовуються між собою шляхом конкуренції та взаємоузгоджень, віддзеркалюючи у такий спосіб складну взаємодію старших і молодших поколінь, неусталених інновацій і традиційних стереотипів і норм, взаємно корегуючи їх. Поділяємо думку О.Іванової-Стецюк, що за даних обставин саме традиційна культура і традиційне мистецтво, найбільш виразні їх компоненти набувають значення символів, що зосереджують у собі й навколо себе визначальні прагнення народу [109]. Традиції соціокультурного виховання у формах їх безпосереднього виявлення, сімейно-побутові звичаї, як стверджує В.Кловак, на рівні мікросоціуму переважають у нас по сьогодні [127]. Вони виступають як форми прояву народної виховної традиції, як спосіб збереження та передачі виховного досвіду народу як засобу соціального становлення особистості (М. Стельмахович).

Будь-яке суспільство не має загальноусвідомленого спрямування свого розвитку, навіть як воно це не декларує. Характер і наслідки суспільних змін важкопередбачувані, але вони, як правило, випливають не з прогнозів щодо майбутнього, а формуються на досягненнях і прорахунках минулого. На сьогодні спостерігається відхід від “масованої стандартизації, переходу від концентрації до дифузії, від ієрархії до незалежності” [13, с.119] кожного індивіда у суспільстві, що ставить проблему визначення соціокультурних пріоритетів, проблему світоглядного вибору на перше місце.

Мистецтво як гармонізуючий засіб культури є однією