Для розвитку потенціалу саморозвитку особистості важливий ціннісний зміст мистецтва. Оскільки досвід людських взаємин невичерпний, художній твір не може бути вузькоспрямованим, конкретно враховувати ті особливості, яких набуватиме його взаємодія з тим чи іншим реципієнтом. Але художні цінності мистецтва мають здатність наповнюватися щораз новими значеннями, смислами та якостями, залежно від соціального досвіду сприймаючого. У його виховному впливі велику роль відіграє його родова функція – комунікативна. За М. Бахтіним [22], образ мистецтва не містить єдиного змісту, він актуалізується лише при діалозі з іншим смислом, реалізуючи відповідні моменти своєї безкінечності. Діалог викликає переживання, які сприймаються як певна подія, через яку людина входить у світ інших людей [295, с. 23].

Мистецтво впливає на свідомість, яка має досить інтегровану залежність від умов зовнішнього буття, інакше б продукти буття – люди – формувалися за однакових умов надто однотипними. Особистість формується у певних соціальних просторово-часових умовах, які є базою її життєдіяльності і з часом починають впливати на її вибір тих чи інших зв’язків і відносин (Р. Вайполе, С. Хлєбик й ін.) Внутрішній духовний світ людини не є пасивним трансформатором зовнішньої інформації, але індивідуально, навіть на підсвідомому рівні змінює відносно себе дану духовну реальність. Це спонукає до пошуку власних засобів, способів і реалій життєдіяльності на основі рефлексій його внутрішнього світу зі світом зовнішнім, у тому числі й зі світом мистецтвом, у якому його приваблюють і упевнюють у правильності цих пошуків чи застерігають від їх хибності еквіваленти реальності, аналогії з власним досвідом. Відповідність ціннісного змісту твору потребам особистості визначає характер відношень цього діалогу. Потреби залежать від багатства емоційної сфери особистості, розвинутості емоційних переживань, адже первинне сприйняття відбувається саме на емоційному рівні. Результат спілкування з мистецтвом має викликати внутрішній діалог особистості з собою, результатом якого є якісно нові емоційні й інтелектуальні стани, уявлення й погляди, переконання й ціннісні орієнтації.

Для активізації перетворювальних здібностей особистості художні образи мають включати в себе широкий спектр зображувально-виражальних засобів, достатню багатозначність, які б сприяли пробудженню емоцій та почуттів, застосуванню численних інтерпретацій. На цій основі людина стосовно художнього твору звертається до того, що відповідає її духовним потребам і досвіду, і з доступною повнотою засвоює саме цю частину його мистецького багатства. Звернення до певного твору чи виду мистецтва є одним з часткових проявів вибору, зумовленого внутрішнім світом людини і її індивідуальним особистісним досвідом. Потреба в мистецтві свідчить не тільки про потребу естетичної насолоди, а й про необхідність пізнання непізнаного, розширення світогляду, вирішення проблем, що постають перед особистістю (Ю. Афанасьєв, В. Іванов, О. Олексюк, О. Шудря й ін.). Це потребує засвоєння соціального досвіду у межах індивідуального значення, що дозволяє засвоювати його під впливом сенсорно-психічних реакцій як особистісно значущий власний досвід. Відбувається світоглядна еволюція особистості на шляху самореалізації згідно з її поглядами й переконаннями, а також корекція ціннісних орієнтацій, оскільки мистецтво завдяки загальносприйнятним художнім образам є джерелом, перетворювачем і оберігачем норм і соціальних цінностей суспільства, у тому числі й ідеальних.

Розвиток людини з дитинства залежить від того, як вона діє у конкретних життєвих умовах. У дитинстві вона здебільшого наслідує, і ця здатність до наслідування протягом віків передається з покоління до покоління, породжує звичаї й традиції, які привели до первісного внормування моральних основ виховання звичаєвого права, народної моралі, що успадковували і впорядковували співжиття у суспільстві, відбивалися у творах мистецтва. Соціальна природа мистецтва реалізується функціонуванням усієї сукупності видів і жанрів духовного виробництва. Кожен вид або жанр мистецтва має здатність чітко виявляти свої соціальні функції.

Без художньо сприйнятого світу неможливий розвиток творчої уяви, а без творчої уяви неможливий розвиток людського матеріального світу, неможливе існування по-справжньому вихованої людини, а отже її діяльність та поведінка у сучасному розумінні цих понять (М. Бахтін, Г. Костюк, Б. Лихачов). З огляду на це засоби усної народної творчості, адресовані дітям, розглядаються сьогодні як історично вироблені форми розвитку людських почуттів і людської уяви. Паралельно з цими процесами загальна (народна) форма народних традицій, використання педагогічних елементів у побуті, міжособистісних стосунках вели до органічної тенденції педагогізації життя мікро- і макросоціуму, підпорядкування поведінки в ньому загальновизнаним нормам моралі й етики, насичення зазначеними тенденціями і соціальної пам’яті, однією з форм якої і є усна народна творчість. Перенесення, проекція бажаних стосунків “людина – природа”, “природа – людина” на сферу міжособистісних, людських стосунків складає етичну основу багатьох творів нашого фольклору. У словесному мистецтві слово стає образним тільки там, де є пізнавальне взаємовідкриття суб’єкта, тобто там, де існує надзміст, чуттєва спрямованість думки (М.М. Бахтін, В. Мовчан, О. М. Семашко й ін.). За словами у художньо-образному тексті стоїть реальний світ з його реальною постаттю – людиною (для фольклорного твору – це типовий представник народу), світ різноманітних словесних образів конкретних предметів і явищ. Вони створюються для безпосереднього впливу на аналізатори людини як рецепієнта мистецтва з метою викликати конкретно-чуттєві реакції і чуттєву оцінку художньої дійсності, відбитої у словесних образах.

Пізнаючи художній твір, адресат відчуває на собі дію, гедоністичну функцію світу мистецтва, задоволення чи невдоволення від спілкування з ним, що є результуючим емоційним станом процесу сприйняття. Гедоністична функція мистецтва у поєднанні зі ставленням у відповідь адресата кладуть початок іншому етапу взаємодії з твором чи з творами