Народна педагогіка підводить до розуміння необхідної міри в розвитку органічних й інших потреб, властивих людині як споживачеві матеріальних благ. Особливо це актуально для суспільства з ринковою економікою, у яке поступово перетворюється Україна, де самоціллю людського життя все частіше стає матеріальне накопичення. За народною мораллю вихованець має шанувати працю людей, що створювали ці блага, і відповідно до них ставитися. Разом з тим етнопедагогіка наполягає на розвитку у дітей вищих людських потреб. До них належить потреба у знаннях, у праці, у мистецтві, у діловому і духовному партнерстві, у належній моральній поведінці тощо. Розвиток цих потреб і пов’язаних з ними почуттів зумовлює успіхи в формуванні світогляду, в розвитку здібностей, вироб-ленні внутрішніх регуляторів поведінки, які відповідають принципам загальнолюдської моралі. За спостереженням І. Кловак [127, с. 26], художня етнопедагогіка при своєму впливі спрямовує виховання юного адресата у те моральне й поведінкове русло, яке апробоване старшими поколіннями і яке забезпечило б необхідні позитивні результати й відчуття.

На відміну від офіційної, народна педагогіка ніколи не абстрагує, не ідеалізує чи ідеологізує обєкт впливу. Тому й фольклор з суто педагогічною спрямованістю, виразним дидактичним, настановчим звучанням це твори реалістичні, звернені до реального, масового, типового адресата. Типовість образу персонажа народного твору, відповідність його поводження загальностверджуваним і утверджуваним народною мораллю нормам поведінки, які найбільше відповідають психо-естетичним особливостям і громадського устрою життя українського народу, мають забезпечувати і відповідний виховний вплив на підростаючі покоління. Емоційні сприйняття дитячого фольклору – головний засіб образної етнопедагогіки. Емоційно збуджувати юну індивідуальність, забезпечувати її особистісне становлення, значить чинити на неї виховуючий вплив (І. Мар’єнко, О. Олексюк, С. Хлєбик й ін.).

Народна творчість збагачує дітей духовно, активізує творче мислення, специфічна форма її творів забезпечує легке сприйняття її на психологічному й інтелектуальному адресатів різних вікових категорій, здатна збуджувати їх почуття та емоції, відповідно впливати на спрямування й характер діяльності й спосіб життєдіяльноті загалом (Л. Драчук, М. Мацейків, Ж. Петрочко й ін.). Особливості мовного виразу думки в тому, що вона за формою і за змістом є зверненням до когось.

Тим самим неї “вкладається в соціально-педагогічний вплив” [79, с. 46], у результаті якого не тільки інформує адресата, але й соціально орієнтує його, впливаючи на переконання, виховує. Зрозуміло, що на певному рівні межа між фольклором для дітей і дорослих стирається, оскільки дитина зі своїм дитячим світом, тобто дитячим уявленням про соціальне середовище, у якому вона живе, поступово зливається з цим соціальним середовищем. Її комунікативна діяльність набуває все виразніших соціальних рис.

Усна народна творчість є фундаментальним компонентом культурної детермінації українців, нашої художньо-духовної спадщини. Для її застосування при формуванні норм соціокультурної поведінки у дітей 6 - 11 років, тобто учнів початкової школи, є, на наш погляд, значні підстави. У даному випадку точніше було б вести мову про дитячий фольклор, при цьому маючи на увазі не тільки усну народну творчість на дитячу тематику, але всю ту її частину, яка сприймається і засвоюється дітьми. Окремі його зразки відбиралися, набирали викінченої художньо-образної форми протягом сотень, а то й тисяч років, якнайточніше виражаючи при цьому сутність норм народної моралі, етики та естетики, без яких неможливим був би у кінцевому рахунку прогрес як окремого народу, так і всього людства. Це забезпечує граничну відповідність виховних засобів народної педагогіки у їх конкретно-образній формі конкретно-образному мисленню дітей, уникненню абстрактних, ще недоступних їм умовиводів (М. Дроботун, М. Стельмахович, О. Ярмоленко й ін.).

При засвоєнні творів словесного мистецтва суб’єкт сприйняття не відтворює буквально те, про що йдеться у творі, а створює в уяві відповідно до свого бачення картини життя, у яких мимохіть намагається актуалізувати свої запити, одержати відповіді на хвилюючі його і своє оточення запитання. Наскільки глибоко розуміється твір, настільки й ефективна взаємодія реципієнта з твором мистецтва. Це залежить від рівня інтелекту реципієнта, яким корегуються інтерес й емоційні реакції, здатність до розгорнутого сприйняття, співставлень предметів, явищ, асоціацій, що зумовлює розвиток не тільки конкретно-образного, а й абстрактного мислення, ще не характерного для дитинства. Але зміст і коло потреб уже може характеризувати світоглядний рівень адресата, рівень його ціннісних орієнтирів й установок, що позначається на переконаннях, характері і способах їх прояву. У такий спосіб твір зумовлює ситуацію, граничний стан, емоційну й вольову напругу як передумову з’яви власного світобачення й морального відкриття.

У цьому аспекті твір мистецтва виступає як механізм народження істини, яка стає предметом осмислення, усвідомлення, поштовхом для розвитку самосвідомості і самокорекції, тобто самовиховання. А особистість виступає активною особистістю, спрямованою на самостійно-творчу духовну діяльність, що спричиняє такий рівень організації суб’єкта, який мобілізує його найвищі духовні якості, викликає “ефект спонуки розуміння” (М. Мамардашвілі).

Суб’єктивізований світ твору містить як індивідуально-неповторне, так і характерне, що за допомогою виражально-смислових елементів мови і форми твору змушує його вживатися в образи, ставати співучасником героїв, їх партнером, перейматися їх почуттями й переживаннями. Сугестія мистецтва активізує душевні прояви суб’єкта, вводить його у ситуацію, задану твором (В. Куркин, І. Лейзеров, М. Рубцов й ін.). Її аналіз потребує залучення до осмислення твору раціональний шар психіки. На стадії сприйняття фольклорного твору як явища мистецтва задіюються механізми екстрополяції й ідентифікації чуттєво-смислового змісту, що перетворюють його практично в автоматичний процес. Це зумовлюється емоційними реакціями рецепієнта з психічним відбиттям на інформацію, що пропагується, особистісно значущих переживань,