У класичній німецькій філософії (Кант, Фіхте, Шеллінг) дістали свого розвитку ідеї про друге, тобто соціальне, народження людини через культуру й освіту (точніше в українських поняттях - просвіту). Найповніше єдність культури з історичними формами праці та громадської діяльності розкрито у філософській спадщині Гегеля. Фактично ним мова повелася про єдність соціального і культурного, про їх нерозривний вплив на кожного члена людської спільноти, яка цю духовно-практичну ауру виробляє і здатна впливати через неї на своїх спадкоємців.

Суперечливі процеси і результати діяльності зумовлюють суперечності у розвитку соціокультури як результату людської діяльності і як засобу діяльності. Цей взаємозв’язок викликається особливостями соціокультурного процесу, оскільки суб’єктивне в соціокультурі не існує поза об’єктивним, а особистість – поза соціальними умовами життя.

Особливого значення набувають етнонаціональні засади соціокультурного простору. На цьому наголошують сучасні філософи та культурологи [28; 50; 146; 147; 156; 162; 171; 234; 261; 271 та ін.].

Аналіз філософської та культурологічної літератури засвідчує, що історичні корені української соціокультури загалом криються у періоді, що передував утворенню Руської держави, в епосі повнокровного державного життя з розвиненими соціальними й культурними структурами, литовсько-польській державності, згодом у козацькій Гетьманщині, що знайшло свій відбиток у художньо-образній свідомості народу. У результаті втрати власної державності основним продуцієнтом і носієм української соціокультури виявилося селянство з домінуючою верствою – козацтвом. Козацтво залишило помітний слід в соціокультурі України, бо тривалий час виконувало роль політичної нації на цих землях, створювало підґрунтя громадянського суспільства на традиціях європейського лібералізму (Конституція Пилипа Орлика). За М.Грушевським, Київська Русь є першою формою української державності, що стає найважливішою точкою опори не тільки культурних, але й політичних змагань українства, тобто, змагань і за власний соціокультурний простір. А з добою Хмельниччини він пов’язує зростання національного почуття й зародження ідей єдності етнографічної території, яка охоплювала кордони із заходу на схід від Перемишля до Путивля. Соціокультурний простір значно послаблювався внаслідок відсутності національної держави, внаслідок політики русифікації, полонізації та мадяризації окремих її регіонів, а також добровільної, часто неусвідомлюваної духовної деградації, відвертого світоглядного пристосуванства, наслідки якого роз’єднуюче впливають на наше суспільство донині.

Нині у зв’язку з усе глибшим усвідомленням того, що два фактори –соціальний і культурний – похідні від обєктивно-субєктивної людської діяльності, у нашому суспільстві соціальне все частіше ототожнюється з культурним, оскільки культура в широкому розумінні – результат, спосіб існування соціального. Звідси випливає одностайність їх впливу на індивіда (В. Бочарова, В. Малахов й ін.). За попередньої суспільної системи її розглядали як поле діяльності і творчу справу владної та інтелектуально-мистецької еліти, як відділену від безпосередньої життєдіяльності духовну, надміру заполітизовану галузь суспільної діяльності. Тим самим на задній план відсувалися важливість культурного існування, особлива онтологія культурного буття. Ці погляди по сьогодні досить негативно відбиваються на розумінні поняття соціокультурного простору, на визначенні місця культури в духовному розвитку людини.

Зрозуміло, що чим вища культура, тим вищий рівень ідеалів, обов’язкові установки на їх дотримання. Останнє зазнає у наш час у нашому суспільстві значних трансформацій. Таким чином, суб’єкт діяльності має бути готовим при своєму фізичному і духовному становленні обирати й реалізовувати одну з цих альтернативних можливостей. Цей вибір зумовлює свободу суб’єкта і його відповідальність за свої вчинки. Звідси випливає самодіяльність субєкта, яка і є власне людським буттям, яка має сучасне, минуле і майбутнє. А “минуле в культурі і минулі культури осягаються лише через буття в сучасній культурі, через наявну в ній історичну память, традиції, феномени минулих культур постають перед нами в соціокультурному просторі-часі” [295, с. 59].

Соціокультурна трансформація суспільства зазвичай сприймається його членами неоднозначно – з точки зору їх мотиваційної бази, ментальності, норм і цінностей. Стосовно соціокультурного феномена наших співвітчизників вважаємо за доцільне звернутися услід за В. Табачковським, до теоретичних напрацювань так званої київської філософської школи, школи шістдесятників, яку започаткував на початку 60-х рр. минулого століття П. Копнін. На той час багатьох українських філософів не влаштовував ні пануючий у вітчизняній філософії вульгарний антагонізм, ні вульгарний соціологізм. Кінцевою метою своєї культуротворчої діяльності тодішнє суспільство проголошувало формування людини, багатої як екстравертно, так і інтравертно, що не може викликати заперечень, якби не суто диктаторські методи у намаганні досягнення цього. Належало повернути філософії, а отже, й духовності у цілому, її людиноцентричну спрямованість, урівноважити екстравертну активність людини її інтровертним багатством, рівним духовності, моральності тощо.

Вимагала перегляду, отже, одновимірна модель людини, яку перед тим десятиліттями вселяли у масову свідомість. У такий спосіб робилися спроби змістити акценти з “обєктивних”, як декларувалося в офіційній філософії, законів розвитку суспільства, на пізнавальні світоглядні можливості субєкта світовідношення, пізнавальні та ціннісні фактори людської життєдіяльності і зрештою на культуру як осереддя людського способу буття. Тим самим усунути ідеологічну монополію на погляди людини як члена суспільства, на її світогляд.

Визнання діяльнісної природи людини, спроби зробити “живу”, а не заідеологізовану людину, центром вітчизняної філософії виразно позначилися і на процесах реанімації демократичної педагогіки, яка все активніше спиралася на досягнення вікової психології. У свою чергу у твердженнях філософів, у їхньому загостренні уваги на проблемах конкретної людини все частіше проглядається психологічний підтекст, зміщення акцентів з виключно відображальних функцій свідомості на духовно-регулятивні: свідомість творить світ уявного буття, а людина у своїй життєдіяльності насправді керується насамперед почуттями, у тому числі й духовними. Отже, через конкретне світовідчуття конкретної людини і формується її ставлення