Переборенню суперечностей між смислом буття як фактом духовного світу людини й можливими варіантами його усвідомлення сприяє мистецтво. Мистецтво як ідеальна форма пам’яті культури зумовлює самостійну внутрішню діяльність індивіда, що викликає думку як вчинок, пошук нових смислів буття і форм діяльності, саморозвитку, формування загалом способу свого життя. Тяжіння дітей до конкретно-образної форми мислення сприяє вихованню їх засобами образності, мистецтва, у першу чергу засобами художнього слова, фольклору.

Усна народна творчість, особливо ті її твори, які відносяться до дитячого фольклору і близькі дітям й зрозумілі за віковим світосприйняттям, викликають у них відчуття задоволення і взаєморозуміння від знайомства з ними, що збуджує продуктивне мислення, вводить мікросоціум твору з його художньо змодельованим життям у їх мотиваційну сферу, робить своїх адресатів співучасниками уявного, художньо модельованого дійства..

Таким чином, соціокультурний розвиток особистості дитини може бути представлений як процес входження в культуру, у нове соціальне середовище й інтеграції в ньому, що здійснюється в певній соціальній ситуації розвитку. Система освіти й виховання як соціальний інститут, що забезпечує соціокультурне становлення нових поколінь, покликана враховувати особливості взаємин особистості й суспільства, бути націлена на інтелектуальний розвиток особистості й освоєння соціокультурного досвіду, що обумовлює підвищення ресурсу життєздатності дитини й суспільства в цілому.

Соціокультурне виховання у початковій школі України на сьогодні має достатні методологічні основи для свого розгортання на базі сучасних розробок у галузі вітчизняної філософії, соціології, культурології, психології, педагогіки й етнопедагогіки.

РОЗДІЛ ІІ

СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ВИХОВАННЯ 6-7 РІЧНИХ ШКОЛЯРІВ ЗАСОБАМИ УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ

2.1. Педагогічні умови соціокультурного виховання учнів засобами українського фольклору

Теоретико-методологічний аналіз проблеми соціокультурного виховання молодших школярів засобами українського фольклору, визначення сутності та специфіки соціокультурного виховання учнівської молоді в сучасних умовах, змістовне представлення єдності соціальних та культурних чинників соціокультурного виховання дозволяє обґрунтувати педагогічні умови, що забезпечують ефективність процесу соціокультурного виховання засобами українського фольклору:

створення педагогічного простору соціокультурного розвитку молодших школярів, що включає макро- та мікросередовища розвитку „соціумності”, узгодження мети та змісту діяльності початкової школи з соціокультурним оточенням;

включення молодших школярів у різні за змістом та емоційно-привабливі за формою види навчальної та культурно-дозвіллєвої діяльності з використанням українського фольклору з метою інтенсивного проживання різних соціальних ролей, збагачення індивідуального життєвого досвіду учнів, розширення меж власних можливостей;

надання соціокультурному простору початкової школи діалогічності, відкритості, активності;

комплексного використання засобів українського фольклору як системоутворюючого чинника процесу соціокультурного виховання дітей.

Життя переконує, що особливу роль на сьогодні у здатності молоді до набуття соціального досвіду як невіддільна складова культури, соціокультурного простору, у якій воно розвивається, відіграє мистецтво. Воно спрямоване на виявлення у розвитку особистості суперечностей, на їх розв’язання за допомогою її свідомості й волі.

Звернення до фольклорної спадщини як умови соціокультурного виховання важливо це й тому, що порушення ідентичності, пов’язане насамперед із переоцінкою цінностей, збільшує напругу, фрустрацію людей. Такий психологічний стан заважає сприйняттю нового, в тому числі й нових ідей, нових форм активної діяльності. Активізація зв’язку з позитивним минулим досвідом, з культурою дає можливість подолати цей бар’єр або знизити його значення.

Казка – цей унікальний жанр якнайповніше відповідає реалізації поставленого завдання з огляду на вікові та психологічні особливості учнів. Свого часу безпосередня діяльність В.О. Сухомлинського як учителя-початківця переконала його у тому, що саме “без казки – живої, яскравої, яка оволоділа свідомістю і почуттями дитини, неможливо уявити дитячого мислення” [270, Т.4, с. 129], бо у ній з найбільшою художньою силою втілено педагогічний геній народу. Він продемонстрував неперевершені зразки використання народних казок у своїй педагогічній практиці. У народній казці у художньо-образній формі відбилися естетичні, етичні, педагогічні ідеали попередніх поколінь щодо формування ідеального з точки зору певного етносу, народу соціокультурного простору. Насичена подієвість казки, характеристика окремих рис героїв через їх вчинки, оцінка їх за конкретними наслідками вчинків і поведінки справляє на юного адресата неперевершений виховний ефект (С. Адоньєва, З. Захарук, Т. Івасенко, Т. Гризоглазова, С. Якименко й ін.).

Емоційне переживання, викликане казкою, це не лише один із різновидів переживання, але й репрезентація суспільного переживання взагалі. Естетично пережите як переживання підноситься над ситуацією, що його викликала, стає духовною нормою, нормою моралі, діяльності, поведінки. Соціалізація найперше передбачає звернення до етичних моделей життєдіяльності. Їх демонструють герої дитячих творів, які переборюють зло, аморальність конкретними діями, що є конкретним зразком для наслідування на відміну від абстрактних моральних резюмувань, які не охоплюють визначальних складностей реального буття, не забезпечують у конкретній ситуації аналізу діалектики добра і зла, перспектив розв’язання протилежних позицій, бажань, вчинків, чужих і власних.

Надзвичайна подієвість української народної казки – не самоціль, адже пошук відповідей на питання буття завжди асоціюється з певним драматизмом цього буття: на них майже немає готових відповідей. Для наступних поколінь вони постійно постають як нові й часто вимагають нестандартних рішень, психологічної боротьби з самим собою. Пошуку взаємодії з суспільством. Че-рез повсякчасне психологічне “програвання” моделей поведінки, до яких людину включено обставинами мікро- та макросоціуму, культура взаємодії стає культурою кожного члена соціальної гру-пи і способом вияву його інтересу до соціальної взаємодії, закономірностей, що об'єктивно керують спілкуванням людей у різних життєвих ситуаціях. Це має непересічне значення, бо спирається на саму природу людини, її соціальні