Практикувалися розігрування на влучність підбору прислів’їв та приказок “під ситуацію”, для характеристики й оцінки ситуацій, явищ, вчинків, актів поведінки тощо, визначалася суть моральних сентенцій, що випливали з них.

Соціокультурне виховання в урочній діяльності доповнювалося різними формами позаурочної та позакласної роботи, культурно-дозвіллєвої та соціально-культурної діяльності й гурткової роботи.

Основна увага приділялася сім’ї як соціокультурному осередку з багатовіковою традицією. У сім’ї відбувається формування ціннісних орієнтацій і уявлень, що відіграють роль критеріїв при оцінці зовнішньої стосовно неї інформації при виборі лінії поведінки. Неприпустимо, твердить М. Стельмахович, спираючись на народну мудрість (“Де багато баб, там дитя не в лад”, “У семи няньок дитя без носа” тощо), коли батьки усуваються від виховання, а дитину виховують усі й ніхто [ 266, с. 52].

У ході експериментальної роботи передбачалося, що робота з батьками, керівниками гуртків народознавства буде синхронно-випереджувальна. По змозі діти мали ознайомлюватися з творами українського фольклору напередодні їх розгляду на уроках, тим самим забезпечувати проведення переважно уроків обговорення народних творів з їх відповідним виховним ефектом, який полягав у перенесенні уваги з моралізаторських акцентів трактування змісту, як це найчастіше спостерігається, на поведінкові особливості дій героїв. Реальне виховання завжди діяльнісне, конкретне, це перш за все демонстрація на переконливих прикладах моральної норми в дії, зумовленої вимогами й установками соціуму, певної мікрогрупи, у тому числі й сімейного виховання.

Для кваліфікованого корегування в умовах індивідуального впливу педагогічна підготовка батьків дітей учнів початкової школи до виховної роботи на базі українського фольклору полягала у проведенні лекторіїв, школи молодих батьків, педагогічних семінарів з сімейного виховання на народознавчій основі, вечорів запитань та відповідей тощо. За основу роботи було взято набутки народної педагогіки, уроків народознавства, програми й рекомендації інститутів україно- та народознавства. У результаті анкетування було з’ясовано спільність і розбіжність поглядів на досліджувану проблему, обговорено програму з соціокультурного виховання, особливу увагу приділено висвітленню його суті, яка для багатьох учителів і для більшості батьків виявилася новим, не до кінця визначеним поняттям. З огляду на необхідність зосередження уваги на соціальних аспектах життя дітей було проналізовано психологічні особливості сприйняття молодшими школярами навколишнього світу.

Тим самим передбачалася вікова диференціація й індивідуальний підхід до вихованців з огляду на їх вік, темперамент і стать. Для успішного застосування засобів фольклору при домашньому вихованні дітей батьки мають глибоко усвідомлювати: якщо спілкування дорослих – це вияв і реалізація соціальних відносин, то поведінка у дитинстві – це вияв і реалізація міжособистісних відносин у тих безпосередніх формах, які притаманні дитинству і які так майстерно змоделювала народна творчість. Ця реалізація поведінкових навичок забезпечується через декілька рівнів включення вихованця у сферу соціального спілкування: первинне включення в найближче сімейне оточення; у різноманітні контактні мікросоціуми; у сфери діяльності за інтересами – групи, гуртки тощо; у цілісну соціокультурну систему – через подальше засвоєння її соціокультурних цінностей.

Але переважаючий вплив на дітей цього віку у плані індивідуального підходу, безумовно, має сім’я. При цьому зверталася увага й на те, що народне виховання за змістом глибоко виважене, а за формою гранично небагатослівне, зосереджуючи увагу вихованця на суті проблеми, що порушується.

Увага батьків зверталася на відсутність у творах фольклору прямолінійних моралізаторських сентенцій, до яких нерідко вдаються дорослі перед дітьми. Зрозуміло, що найоперативнішим жанром фольклору є народна афористика: “Гни дерев, поки молоде, вчи дитя, поки мале“, “Гарна мазана паляниця, а не дитина“, передбачаючи обов’язкові у педагогічному відношенні застереження: “Що виховаєш, те й матимеш“, “Хто дітям потаче, той сам плаче“, “Батьків хліб не навчить, як на світі жить“ – при цьому демонструючи різнобічні підходи до проблеми: “Розумний батько і сина спитати не соромиться“. Зверталася увага і на зворотний зв’язок між поколіннями, на необхідність відповідного самовиховання батьків, переборення ними власних негативних рис, які віддзеркалюються в спадкоємцях, оскільки: “Яке коріння – таке й насіння“, “Яке дерево, такі й віти, які батьки, такі й діти“ тощо.

При наданні методичних рекомендацій учителям початкової школи ми брали до уваги і форми роботи з батьками школярів, що пропонуються В.П. Вугрич, які полягають у активному залученні їх до виховного процесу через систему так званих домашніх завдань батькам, зосереджених на спільному розв’язанні навчально-виховних проблем. У даному випадку рекомендувалося шляхом роз’яснень й ілюстрацій його непересічності захоплювати нашим українським фольклором самих батьків, які б у подальшому разом зі своїми дітьми поглиблювали свої знання народних творів на основі переконання у їх актуальності за сучасних умов для дієвого виховання власних дітей. Не секрет, що при роботі з батьками не раз виникає необхідність долати упередженість щодо виховного впливу народної казки: мовляв, казка казкою, а життя життям. Багатьом дорослим приходиться демонструвати, що за її полегшеною формою, зумовленою віковими особливостями адресата, криється найперше глибокий виховний зміст.

Як ілюстрацію про унікальне значення казки для особистісного розвитку дітей використовувалися спостереження видатного американського етнографа М. Мид, діяльність якої значно вплинула на розвиток світової етнографії та психології ХХ століття. Етнограф дослідила, що серед деяких самобутніх народів дорослі не розповідають казок дітям. Вони зосереджуються на строгій фактичності викладу, його грунтовності, точності до дрібниць. Це стримує розвиток дитячої уваги, бо, приміром, мова племен манус “скупа й неемоційна, у ній відсутні образність, поетичність. Це мова, яка не живить фантазію дітей,