Зауваження дослідниці, викладені у доступній для родинного середовища публіцистичній формі, стосувалися, як не прикро, і значної частини батьків дітей, задіяних у експерименті. Для населення України, особливо міського, характерне масове збіднення словника, засилля сленгу та канцеляризмів, калькування з інших мов на фоні емоційного огрублення й відсутності образності вислову.

Кажучи словами М. Мид, якщо ми не наповнюємо душі наших дітей багатством фольклору – піснями, загадками, казками, якщо ні батьки, ні загалом дорослі не дають розуму дитини багатої, розвиваючої інформації, їм нічим буде розвивати свою уяву й емоції. Це веде у свою чергу до спримітивізації емоційних, вербальних і діяльнісних реакцій, що часто спостерігається серед нашої молоді. У свою чергу дитині з розвиненою уявою значно легше уявляти наслідки своїх вчинків, отже, й вчасно корегувати їх і свою поведінку.

У даному випадку для її глибокого розуміння необхідне ознайомлення з багатьма фольклорними творами, що за пропонованою програмою стає можливим до четвертого класу, коли дана проблема у свою чергу визріває перед вихованцями. Це досить непроста проблема і відповідь на неї з народних вуст перед дітьми досить не однозначна, як, наприклад,

При роботі з батьками зачіпалося значно ширше коло соціокультурної проблематики, ніж цього вимагала безпосередня робота з дітьми. Сучасна перебудова виховання має базуватися на його природовідповідності і міцних моральних засадах, що найперше має усвідомлювати сім’я. Протягом дослідження проводилися бесіди за орієнтовною тематикою:

гуманні вчинки й поведінка і їх відбиття в казках (1 кл.);

прояви чуйності в казці, розуміння її дітьми (2 кл.);

народні прислів’я й приказки про взаємини людей (3 кл.);

про працьовитість у народній казці – життя за приказкою: менше слів, більше діла (4 кл.) тощо.

Крім бесід суто практичного спрямування, педагоги, задіяні в експерименті, націлювалися на систематичну роботу з родинним колом дітей по обговоренню тих соціокультурних ситуацій, які свого часу спричиняли виникнення найбільш популярних серед дітей народних творів. Було з’ясовано, що серед більшості дорослого оточення дітей побутує думка, що мораль на практиці це набір певних правил, які людське сумління і правила співжиття спонукають виконувати. При цьому серед дорослих панує досить неоднозначне ставлення до твердження, що зміст і форми моралі не тотожні ідеалу моралі. Тобто принципи моралі, їх формулювання визначаються суспільством і залежать від соціокультурного рівня цього суспільства, а тому не є абсолютно досконалими ідеальними.

Ідеологічна одновекторність мислення переважної частини представників старших поколінь, які в той чи інший спосіб були причетні до експерименту, вимагала постійних нагадувань, що мислення як таке ґрунтується на логіці, закони якої різні народи використовують по-різному. Так само вони по-різному інтерпретують загальні ідеали, що іноді веде до спотворення моралі, заперечення загальнолюдських ідеалів, стирання різниці між Добром і Злом, зведення зла у ранг добра (сталінська диктатура, фашизм, расизм, тероризм тощо). У кінцевому рахунку народам всіх часів і епох властиві прагнення до ідеалу моралі, інакше не відбувався б людський прогрес. У цьому плані мораль універсальна, однакова для всіх “це є голос совісті, свідомість свого морального обовязку і звязана з нею оцінка своїх і чужих вчинків” (Г. Ващенко).

З батьками випускників початкової школи на перспективу виховної роботи у сім’ях, обговорювався стан у сучасному молодіжному середовищі. Зазначалося, що для свідомості сучасної молоді характерне перенасичення подіями і фактами, сприйнятими на рівні повідомлень. Вона вбирає в себе набагато більший обєм соціальної інформації, ніж це спостерігалося у попередніх поколінь, під впливом чого фізичні і духовні запити часто перевершують вікові потреби, дизгармоніюють культурний розвиток. Засоби масової інформації, масових розваг та масового дозвілля перетворюються на “четверту владу”, неправомірно вивищуються над соціокультурним простором, уніфікують і спотворюють його. Уніфікований у такий спосіб етнопростір при зовнішніх здобутках цивілізації значно ускладнює адекватне повновартісне нагромадження здобутків духовних. Для юні властиве захоплення сучасністю, яка полонить її найперше технічним прогресом, побутовими новинками, можливостями “бунтарства” у сфері моралі, етики та естетики, мистецтва. Тим більшого значення в сучасній культурі набувають духовні, світоглядні орієнтири, адресовані молоді.

У ході проведення експерименту ми дійшли висновку, що родинне оточення вихованців має усвідомлювати, що нинішнє українське суспільство у своїй більшості далеко не відійшло, особливо у старшому поколінні (родинному середовищі учнів), від пріоритетів минулого і диктатури людини над людиною, фактичного домінування у заявлених ідеологіях авторитарної над іншими формами світогляду. При цьому підкреслювалося, що ефективність впливу культури на світогляд як систему уявлень, вірувань, традицій тощо зумовлюється орієнтацією на невигаданість традицій, неприпустимість “лубкового” шароварно-вишиванкового відбиття народного світосприйняття. При цьому застерігалося від можливості впадання в іншу крайність: міфілогізування минулого, трактування його як легенди, бо при цьому, як правило, знебарвлюється життєво достовірне його розмаїття гіперболізуються світлі фарби народного життя, і як не згущуються, то замовчуються темні. Зазначалося, що при всій світоглядній строкатості частини нинішнього населення України, а почасти й етнічної невизначеності, переважальною є поведінкова розважливість українців, несхильність до екстремізму тощо.

Ускладнено, особливо у міських школах, дорослими усвідомлювалася думка, що національна визначеність буття (його складова й національний характер) процес обєктивний. Він є складовою кожного представника етносу, але складовою, перетвореною відповідно до індивідуальних особливостей людини. Особа поступово перетворює первинні конкретності буття згідно зі своїм подальшим існуванням. Її життя і доля набувають власної конкретності, яка вже не тотожна похідній конкретності буття. Родове, загальнолюдське неможливе в його відірваності від національного, і ставлення людини до себе як до наявного живого роду