У науковій думці України спостерігався помітний потяг до людиноцентризму, а отже, в національному аспекті – до кордоцентризму (на той час в педагогіці видатний виховний феномен В.Сухомлинського звівся до принципу – “серце віддаю дітям”). Наголошувалося, що світ дано людині насамперед у формах її діяльнісного впливу на нього, що існує вражаюча подібність між архітектонікою діяльності й свідомості, зосереджується увага на пріоритетах культуротворчого та людинотворчого змісту людської діяльності. У такий спосіб пропагувалося визнання взаємозалежності сутнісних властивостей людини, а не зводити все до лінійної залежності ідеального від матеріального, раціонального від чуттєвого, рухатися до все повнішого усвідомлення культурної самобутності виявів людської діяльності. Все частіше стверджувалося, що й більшість з пізнавальних і культурних реалій, у першу чергу сама людина не зводяться до дихомії матеріального й ідеального.

Не вдаємося до участі у дискусіях стосовно визначення суспільного феномена культури. Як відомо, існує понад п’ятсот формулювань поняття “культура” (О. Батухтіна) [21]. Приєднуємося до думки І. Ковальової, що культура трансцедентується з масиву життє-практичних дій як об’єктивно зумовлене специфічне узагальнення історичного досвіду у сукупності загально визнаних способів людської діяльності [128]. Культурою називають процес творення людського світу, оновлення й збагачення його предметами й цінностями, безпосередньо не даними в природі [295, с. 54]. Сюди відносяться і форми спілкування, норми поведінки, системи цінностей тощо, розгорнуті у різноманітних формах духовного життя. Як суспільна істота людина завжди є результатом певної людської культури, носієм мови і способу мислення, побутових звичаїв, традицій, уявлень про матеріальний і духовний світ. Тобто, є “особливою життєдіяльністю, притаманною різним етносам та етнічним угрупуванням, народам і націям” [28, с. 63]. Культура як складне динамічне утворення (О. Іванова-Стецюк), яке має соціальну природу і реалізується у таких же динамічних суспільних відносинах, відбиває якісну характеристику суспільства і рівень його соціалізації. За твердженням сучасних українських філософів (В. Шинкарук, Є.Бистрицький, Є. Андрос, В. Табачковський та ін.), культура існує як формотворення людського духу і як “субстанція” цих формотворень – її світоглядні, категоріальні норми.

Я. Журецький акцентує увагу на тому, що саме через світ людської культури відбувається передача культурних цінностей народу наступним поколінням, що властиве тільки людській спільноті. Для повноцінного розвитку засвоєння індивідом культурної спадщини має відбуватися у соціокультурному середовищі. У звичайних, нормальних умовах цей процес має дві паралелі: на рівні оточення, що все розширюється –спонтанний, спорадичний, безсистемний, різноспрямований вплив, і паралельно - то зближуючись, то розходячись у взаємовпливі – професійний, педагогічний, одно-цілеспрямований, спеціально організований. Зрозуміло, вплив організований непостійний, не однаково ефективний, оскільки при цьому більш часті суб’єктно-об’єктні ситуації. У той же час спорадичні, різновекторні впливи супроводжують дитину весь час це вплив соціуму, що її оточує.

Стосовно педагогіки загалом і порушуваного у дослідженні питання зокрема важливо те, що при цьому культура є способом буття людини у світі, а не надбудовою (за донедавна досить поширюваним у нашому суспільстві твердженням). Адже світ людського буття становить не матеріальний світ сам по собі, не навколишня природа як органічна субстанція цього світу, а “олюднена природа”, світ людської культури. Філософи стверджують, що феномен культури опосередковано, часто поза усвідомленням, визначає як сенсожиттєві орієнтири кожної окремої людини, так й інші суспільно значущі дії від політичної свідомості до культурних цінностей в науці й мистецтві (Є. Андрос, Є. Бистрицький, Ю. Візниця, В.Табачковський й ін.).

При цьому виходимо з того, що людина, хоча б у період її початкового фізичного розвитку, як надбіологічний унікум не може статися без людського соціуму, людських стосунків, без яких неможливий розумовий і загалом духовний розвиток цього унікуму. Цінності фундаментального значення, тобто цінності соціального буття, життєвого світу людини втілюються у світоглядні принципи, в устремління епохи, реалізуються у її культурі, якщо культура влаштована так, що існування та самоздійснення людини було можливим у рамках історично визначеного нею типу (С. Кримський й ін.). Культура виступає “основною характеристикою людини як такої” [96, с. 19]. За таких умов у культурі відбуваються процеси, що обєктивно спрямовані на саморозвиток людини, неможливий поза даним етнокультурним середовищем, історичним буттям народу, його соціокультурним простором. Інакше процес формування світогляду перетворюється на схематичний, на певну розумову конструкцію, віддалену від сучасного світоглядного соціокультурного самовираження народу України, кожного її громадянина зокрема.

На цій основі їй належить створювати власний людський світ, поза природою збагачувати й оновлювати свою спадщину виробленими предметами й цінностями культурою.

В особистісному становленні людини поняття культури якнайтісніше повязане з поняттям освіти й виховання (Є.Бондаревська, М.Боритко, Г.Гайсина, Р.Квеско, Н.Крилова, й ін.). Існування людського суспільства відбувається при поєднанні соціуму і культури (ноосфери), а у ньому і дитячого колективу, яким є шкільний клас. Сутність освіти у загальному полягає в тому, що людина найперше визначається як духовна істота. Цей процес не може обмежуватися лише теоретичними знаннями, а й готовністю до реалізації себе у практичній діяльності, до співіснування у людському суспільстві.

Останніми десятиріччями відбулося зверхлінійне, вибухоподібне накопичення “людської” культури у всіх її проявах, що спричиняло у минулому столітті подвоєння, а то й потроєння у розвинених країнах при зміні поколінь обєктивізованої культурної спадщини. Зміни генетичного порядку