соціокультура виступає як середовищний культурно-історичний фактор, але сам соціальний суб’єкт виступає як носій соціокультури, яка є однією з ексзистенціальних умов його життєдіяльності;

соціокультуру слід визнати як ймовірну, оскільки кожний соціальний суб’єкт на рівні свого буття у сучасній ситуації завжди стоїть перед вибором того чи іншого варіанту з спектру можливостей та відповдіальності за наслідки цього вибору.

використання поняття соціокультура дозволяє забезпечити соціокультурний баланс між культурними та соціальними компонентами, багатофакторний підхід до вивчення сучасності та уникнути виключно соціального та культурного детермінізму.

Поняття “соціокультура” є підґрунтям для теоретико-методологічного осмислення поняття “соціокультурне виховання”.

Інерційна орієнтація освіти до останнього часу на абстрактне мислення, науковий потенціал, тобто її гіпертрофічна гносеологізація зумовлювала й відповідним чином організацію світоглядного виховання – через передачу певних знань про моральні, політико-правові, естетичні норми. При цьому ігнорувався той факт, що освоєння життєвого досвіду процес безперервний, ведеться як на свідомому, так і на неусвідомлюваному рівні.

В аспекті соціально-педагогічного розгляду проблем освіти, розвитку усієї системи загальноосвітньої підготовки та виховання слід враховувати усю сукупність позицій соціалізації, соціальної адаптації, соціального виховання.

Принципового значення набувають сучасні соціально-педагогічні позиції щодо кульурологічного виміру соціального виховання, оптимального взаємозв’язку соціальної педагогіки та культурології (А.Арнольдов, А.Рижанова та ін.).

Таким чином, культура у процесі соціокультурного виховання перетворюється у зміст діяльності дитини. Однак, вона не стає суб’єктом суто дидактичного інтересу, а набуває об’єктивно нову функцію матеріалу, за допомогою якого дитини і здійснює орієнтація у галузі соціальних відносин.

1.2. Особливості соціокультурного виховання 6-7 річних школярів

Соціокультурне виховання молодших школярів відбувається у шляхом взаємопроникнення та взаємодоповнення макро- та мікросередовища соціокультурного простору та зон розвитку суб’єктних якостей дитини, що збагачується особистісно значущими подіями,

Теоретико-методологічні засади соціокультурного виховання молодших школярів ґрунтуються на:

ідеях культурно-історичної концепції Л.Виготського,

особистісно орієнтованому підході, спрямованому на підтримку індивідуальності дитини (І.Бех, Є.Бондаревська, І.Кон, А.Мудрик, А.Петровський, В. Сєриков, І.Якиманська й ін.),

діяльнісному підході, що передбачає включення учнів у різні види діяльності (І. Зимня, Д.Леонтьєв та ін.),

культурологічному підході (М.Бахтін, В.Біблер, Н.Крилова та ін.).

Індивідуальний підхід застосовується як освітніми системами з гуманістичною (особистісною) орієнтацією (коли педагог визнає право кожної дитини бути несхожою на інших), так і системами авторитарного типу, що прагнуть зробити всіх дітей однаковими.

Особистісний підхід має багато загального з індивідуальним підходом, але відрізняється тим, що переслідує головну мету – розвиток особистості, „прийняття її такою, якою вона є”, а не її „перероблення” під заданий стандарт та нормативи. Особистісний підхід припускає не формування особистості із заданими властивостями, а створення умов для повноцінного прояву й відповідно розвитку особистісних функцій суб’єктів освітнього процесу. Підґрунтям для реалізації особистісного підходу є створення в колективі дітей гуманістичних взаємин, завдяки яким дитина усвідомлює себе особистістю й вчиться бачити особистість в інших людях: дорослих й однолітках.

Психологічним підґрунтям визначення теоретико-методологічних засад соціокультурного виховання учнів початкової школи є визнання того, що молодшому шкільному віку властива загальна сензитивність до впливу навколишніх умов життя (В.Мухіна), що сприяє розвитку адаптаційних форм поведінки, рефлексії та психічних функцій. Саме в цьому віці починається процес саморозвитку особистості, виникає потреба в самооцінці як основи формування самопізнання та внутрішньої позиції особистості (Л.Божович), хоча й з орієнтацією на авторитет зовнішньої оцінки. Для молодшого віку характерно „образне сприйняття культурних норм та цінностей” (І.Кон).

Соціокультурний розвиток молодших школярів має відбуватися як сумісне буття педагога та дитини у певному просторі та часі. Таке поєднання простору та часу створює, на думку М.Боритка, особливий соціокультурний виховний простір, який розуміється як “спеціально організована педагогічна сфера, структурована система педагогічних факторів та умов становлення особистості” [43]. М.Боритко виділяє характерні ознаки такого соціокультурного простору: структурність, взаємозв’язок та взаємо-залежність компонентів, відокремленість від зовнішнього середовища, що сприймається вихованцями суб’єктивно.

Соціокультурна реальність для молодшого школяра виступає як основа для поступового занурення у проблемне поле культури, що розвивається, та засвоєння соціокультурного досвіду. Однак рушійною силою соціокультурного розвитку дитини є не просто присвоєння людського досвіду, а накопичення та розширення індивідуального життєвого досвіду процесі особливої взаємодії із дорослим.

Соціокультура відносно молодшого школяра як соціального суб’єкта виступає як середовищний фактор, як соціальний простір його життєдіяльності й існування. Разом з тим вона виступає й як культурно-історичний фактор, який виражається у феноменах соціального досвіду, історичної пам’яті, традицій, звичаїв, архетипів, що забезпечують зв'язок поколінь й усвідомлення людиною причетності до вищих цінностей. Важливо відзначити, що сама особистість входить до системи соціокультури, тому що є не тільки є носієм її, але й активним учасником її збагачення.

Соціокультурне виховання учнів початкової школи спирається на психологічні механізми культурного, морального становлення дітей у період шкільного.

Для молодшого шкільного віку характерна особлива соціальна ситуація розвитку, що втілює сполучення внутрішніх процесів розвитку й зовнішніх умов. Основним компонентом цієї ситуації називають шкільне навчання й освоєння позиції учня, у зв’язку із чим інтерес дослідників зосереджується на навчальній діяльності як провідної в цьому віці. При цьому, ряд учених звертає увагу на те, що учіння – не єдина діяльність, у якій відбуваються значимі зміни в особистості, що формується. Особливістю соціальної ситуації розвитку молодших школярів є те, що в їхньому житті з’являється надзвичайно важлива фігура – учитель, яка створює умови, що сприяють формуванню гуманістичної спрямованості, особистісному присвоєнню загальнолюдських якостей (В.Сухомлинський, Ш.Амонашвілі й ін.).

До умов, при яких найбільше успішно проходить формування в молодших школярів навичок самосоціалізації в навколишнім середовищі, самореалізації в нових соціально-економічних умовах, можна віднести:

а) середовище соціального виховання як сукупність