б) середовище навчання – створення й реалізація умов для одержання якісної освіти;

в) середовище додаткової освіти, де відбувається творча самореалізація, творчий вибір інтересів, задоволення потреб дитини;

г) середовище спілкування, де для школярів у процесі їхнього розвитку вчителями й батьками створюються найкращі умови для творчого характеру навчальної діяльності, забезпечується сприятливий морально-психологічний, емоційний клімат.

Мета соціокультурного виховання полягає у формуванні здатності дитини до активного функціонування в конкретній соціальній ситуації при забезпеченні розвитку особистості як неповторної індивідуальності. Якісними характеристиками простору соціокультурного розвитку молодшого школяра визнано: діалогічність, насиченість подіями, активність, відкритість.

Процес соціокультурного виховання – це досягнення рівноваги між особистістю й соціокультурним середовищем, процес динамічний відповідно до безперервного суспільного розвитку. Виховання як складова соціалізації на сьогодні покликана створювати спеціальне середовище, найбільш ефективну для розвитку особистості ситуацію, яка б сприяла прояву її соціальної активності в процесі усвідомлення навколишнього світу, яке переростає в індивідуальне ставлення до його реалій.

Розглядаючи поняття соціокультурного виховання ми вкладаємо в нього організацію повнокровної життєдіяльності людини в соціальному середовищі. Основний упор у вихованні молодших школярів ми робимо на соціум, на створену в ньому культуру, коли основи формування життєвих сил людини створюються в процесі використання культурного та педагогічного потенціалу соціуму.

Таким чином, соціокультурний розвиток особистості дитини може бути представлений як процес входження в культуру, у нове соціальне середовище й інтеграції в ньому, що здійснюється в певній соціальній ситуації розвитку. Система освіти й виховання як соціальний інститут, що забезпечує соціокультурне становлення нових поколінь, покликана враховувати особливості взаємин особистості й суспільства, бути націлена на інтелектуальний розвиток особистості й освоєння соціокультурного досвіду, що обумовлює підвищення ресурсу життєздатності дитини й суспільства в цілому.

Соціокультурна вихованість включає такі компоненти:

ціннісно-орієнтаційний, пов’язаний з вибором ціннісних орієнтацій, які сприяють формуванню в дитини позитивної чи негативної спрямованості у відносинах з навколишнім світом;

рефлексивний компонент, що включає усвідомлення дітьми свого досвіду взаємин та побудову індивідуальної картини світу;

діяльнісний компонент, що передбачає проживання дитиною індивідуальної картини світу в активному перетворенні навколишньої дійсності.

Конкретними показниками соціокультурної вихованості визнано: стійку систему моральних цінностей; повагу до близьких, старших і молодших; самоповагу; зацікавленість проблемами життя; прагнення жити інтересами свого оточення, соціуму, суспільства; безкорисливість; відповідальне ставлення до життя; працьовитість; ініціативність; організованість; відповідальність, культурно-етичну поінформованість.

Розглянемо особливості кожного з виділених компонентів, їх змістовну представленість у різних галузях знань (філософія, культурологія, психологія, педагогіки).

Ціннісно-орієнтаційний компонент соціокультурної вихованості. Пережитком на сьогодні є переконання, що людина формується ззовні лише за рахунок засвоєння соціальних цінностей, що вона отримує свою внутрішню сутність лише від суспільства, від соціуму. Вона не може більше сприйматися як “людський фактор”, засіб досягнення сторонніх для неї цілей, бо це перетворює її у знаряддя в чужих руках, а не в учасника історичного процесу, субєкта людської цивілізації. За таких умов, наголошується нині, саме вічні ідеали набувають першочергової ваги.

Сьогодні в Україні стверджується, що ці вартості, духовні цінності засвідчують себе у трьох різних площинах на рівні ідеалів, у вигляді кодексів і головне як властивості душі (Г. Бійчук, А. Бойко, Н. Видолоб, П. Ігнатенко й ін.). Остання є їх реальною функцією, яка забезпечує індивідуальні прояви вихованості людини. Здебільшого система ідеалів є для людей загальним орієнтиром, кодекс моралі або честі – варіантом вербальної репрезентації духовних цінностей. І тільки у сфері людської душі, світогляду людини, її психіки система ідеалів стає місцем протистояння добра і зла, протистояння різних виховних систем, антиподів вартостей. Наскільки тверді переконання в обов’язковості дотримання моральних чеснот, духовних ідеалів, настільки гуманне і моральне виховання юного індивіда.

Значна частина українських педагогів відстоює точку зору, що тільки визнання факту існування вічних, абсолютних ідеалів та прищеплення дітям у світлі національного світосприйняття віри в них є основою виховання і самовиховання (А. Бойко, В. Глушко, В. Янів, О. Ярмоленко й ін.). З цього погляду абсолютні, вічні духовні цінності є золотим фондом духу культури і вселюдського досвіду [64]. Вони є основою людської цивілізації за будь-якої економічної формації, хоч у різних філософських системах, народних світоглядах, релігійних віруваннях трактуються досить неоднозначно. Основні з них обов’язкові при щоденному людському співжитті на всіх земних континентах, для всіх народів світу. Їх можна визначити як доброта, чесність, справедливість, гідність, милосердя, прощення, прагнення духовної і фізичної досконалості тощо. Зрозуміло, що при роботі з дітьми ці абстрактні категорії мають максимально конкретизуватися, набувати близької і зрозумілої дитячому віку образності.

Правильність вибору при свободі вибору має місце за умов “живої духовності” (О. Вишневський), неможливий при авторитарному вихованні: саме духовність вносить зміцнюючий, дисциплінуючий момент, який не дозволяє людині чинити зле, хоч їй все дозволено. Лише духовність. не пригнічуючи волю дитини, не змушуючи її боротися з собою, підкоряти собі себе саму, робить її дисциплінованою, доброю людиною, людиною обов’язку. Актуальність проблеми соціального й культурного виховання дітей на якісно новій гуманістичній відбито у Конвенції ООН про права дитини (1993). Конвенція визнає дитину як невіддільну частину людства і пропонує на цій основі здійснити олюднення ставлення до дітей, а педагогіку вимог замінити педагогікою стосунків.

Унаслідок такого суперечливого шляху розвитку вітчизняної педагогіки єдності поглядів, отже однозначного підходу у ній до форм, умов і засобів організації виховного процесу на сьогодні немає. Вимагають свого розв’язання питання про конкретні можливості виховання особистості. При цьому увага з соціальних аспектів її формування все частіше переноситься на біологічні фактори самовизначення. Але