Діяльнісний компонент соціокультурної вихованості молодшого школяра. Характер людини великої мірою визначається характером ї щоденної (регулярної) діяльності. Корисна, відповідальна, активна діяльність, чітко організована, є водночас і потужним, як правило, незамінним виховним фактором. За висловом К. Ушинського, “чого не вимагає душа, того їй дати не можна” [278, с. 389].

Але більшості з усвідомлюваних потреб виникають під час діяльності. У свою чергу, характер і якість діяльності зумовлює характер і духовний рівень потреб, напрямок розвитку юної особистості, її становлення. Юна особистість і є самодостатня особа, індивід з визначеними моральними якостями, який не терпить прямолінійного тиску на себе, а “певні якості” засвоює тільки після аналізу на сприйнятність і прийнятність їх для себе на основі внутрішніх переконань (М. Іванчук, Ю. Ковальчук, І. Сингаївська, І. Ставицький та ін.). Як у минулому багато живих прикладів – передовиків виробництва, державних і громадських діячів – у повсякденному житті виявилися несправжніми моральними орієнтирами для молоді, так і більшість “героїв” сьогодення – кінозірки, естрадні виконавці тощо не можуть бути повноцінними прикладами для неї. У колі зору виховної педагогіки має бути не просто все те, що оточує дитину, а те, що є “справжнім середовищем її розвитку” [143, с. 163]. Тобто, на процес її самовиховання впливають лише ті умови речі, події, факти дійсності, явища тощо, з якими вона вступає у той чи інший звязок. Закономірність цього питання знову-таки випливає з самої природи людини і її саморозвитку, природи її свідомості. На думку вітчизняних психологів (Г. Костюк, О. Леонтьєв, Д. Ніколенко та ін.), людина у своєму індивідуальному розвитку певною мірою повторює розвиток предків не лише фізично, а й психічно: при процесах сприймання, мовлення, мислення, відтворення емоцій.

Психологи наполягали на тому, що ці властивості не даються у готовому вигляді людському індивідові його природою, а задані в результаті зовнішнього впливу, тобто виховання. Для виховного процесу все гостріше поставало питання використання у виховних цілях цих результатів, оскільки засвоєння їх вихованцями “веде до розвитку у них відповідних їм психічних властивостей”.

Активізація об’єктивних підходів до проблем особистісного становлення індивіда зумовила підвищення уваги до з’ясування психологічно-педагогічної теорії особистості та її розвитку в процесі діяльності в соціумі (В. Андрієвська, Г. Балл, А. Волинець, О Киричук та ін.), соціально-педагогічних основ формування особистості на принципах діалектичної єдності індивідуального і суспільного (Л. Аза, І Звєрєва, Л. Коваль, Л. Сорокина, С. Хлєбик й ін).

У ході досліджень, не без впливу суспільних змін, засудження виховних методів авторитарної педагогіки остаточно визначилася принципова особливість сучасної виховної концепції, як визначає О. Кузьменко – не “формувати” особистість, а створювати умови, які б сприяли розвитку ініціативності, саморозвитку і самореалізації особистості [151, с. 11]. Вільне виховання зумовлює активну взаємодію вихованця з вихователем (активний, цілеспрямований діалог на різних рівнях) комунікативний, духовний, інформаційно-пізнавальний.

60-і роки минулого століття в українській педагогіці позначилися відродженням психології та генетики, але лише у 90-і роки відбулося посилення уваги до соціально-педагогічних аспектів формування особистості через усвідомлення неможливості “виховання у замкнутій ланці школи”, все далі проголошується спрямованість на відкритість, діалогічність шкільного простору. Розвиток особистості, усвідомлення нею соціального статусу відбувається у ході своєрідного діалогу її соціотипової та індивідуальної поведінки. Соціотипове випливає з традиції як виразу групового людського досвіду, який у спосіб просторово-часової передачі акумулюється та відтворюється в різних мікросоціумах.

Таким чином відбувається соціальна орієнтація особистості на основі багатьох соціально значущих факторів спрямування її суспільної поведінки. Вона формується у конкретному соціумі, якому небайдужий напрямок її становлення, тому він через механізм школи активно втручається в процес її виховання, пропонує власні правила взаємин. Але не через диктат, а через пропозиції, сприйнятні для задоволення морально-етичних потреб вихованця. У цьому основа демократичного розуміння виховання. Пошуки ідеальних чинників, які доповнюють чинники рацональні, ведуть до поняття національного характеру, оскільки у кожного народу простежуємо чітке коло ідеалів, повязаних як з ареалом заселення, так і способом організації життя на ньому, в сукупності як внутрішніх, так і зовнішніх чинників.

Питання соціокультурного виховання молодших школярів безпосередньо пов’язані із особливостями морального виховання учнів початкової школи. Мораль, ідеали – це особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин, один з основних способів регулювання дій людини в суспільстві за допомогою певних норм. Л. Драчук звертає увагу на те, що моральні норми, на відміну від простого звичаю чи обряду, мають ідейне обґрунтування у вигляді антонімічних пар понять - “добро” і “зло”, “справедливість” і “несправедливість”, “честь” і “безчестя” тощо [90, с. 12], які випливають з розуміння совісті у кожного народу.

М. Ігнатенко наполягає на тому, що поява незнайомого у середньовіччі чи принаймні малознайомого естетико-морального феномена – совісті була до тих пір одним з найбільших надбань як для людської чуттєвості й цивілізації загалом, яке пов’язується з поширенням. Якщо за античності навколишній світ, космос знаходився поза людським індивідом, то тепер він “існує” всередині індивіда, зумовлює співпереживання за нього, намагання жити “з вістю” про нього, з вболіванням не тільки за себе, але й за інших, як за себе. “Культура “без