Апробація дослідження здійснювалася в процесі експериментальної роботи з формування комунікативних умінь першокласників у процесі навчання грамоти. Психолого-педагогічні аспекти дослідження обговорювались на методичному семінарі кафедри теорії та методики початкової освіти.

Структура магістерської роботи.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел.

Розділ І

Теоретичні засади формування комунікативних умінь першокласників у процесі навчання граматики

Проблема формування комунікативних умінь молодших школярів у науково-методичній літературі

Концепція загальної середньої освіти в Україні спрямовує навчально-виховний процес на формування школярів достатньої життєвої компетентності: соціальну, культурну, комунікативну, ділову та інформативну [ ]. Завданням початкової школи є спрямувати усі свої сили на формування у молодших школярів комунікації де мовлення виступає, як необхідний засіб спілкування.

Актуальність даної моделі навчання полягає в тому, що повноцінний розвиток особистості не можливий без оволодіння школярами комунікативними уміннями, які дозволяють їм на достатньому рівні залучитися до міжособистісної взаємодії і з однокласниками. Саме початкова школа через систему комунікативних здібностей, стимулювати розвиток життєвих позицій учнів, створити умови для мобільного реагування на нові вимоги, допомогти адаптуватися до загально навчальних дисциплін та соціальних потреб, комфортно почуватися в суспільстві.

Комунікація є основним способом існування особистості, головною умовою її навчання й виховання, розвитку і формування громадянина в сучасному світі.

Сутність терміну «комунікація» не викликає у вчених розбіжностей. Комунікація (від лат. сommunico – роблю загальним, зв’язую, спілкуюсь) – це повідомлення, передача інформації засобами мови, мовлення (вербальна) або інших знакових систем (невербальна) у процесі між особистого спілкування [ ]. Отже, поняття « мовленнєва комунікація » слід розуміти як комунікацію людей засобами мови, тобто як вербальне спілкування.

Крім усіх понять, в різні часи ученими (В.М.Бехтерев, Б.Г.Ананьєв, В.М.Мясищев, А.А.Бодальов, М.І.Лисина та ін.) розглядалося поняття спілкування як складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що викликається потребами спільної діяльності і вилучає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприймання і розуміння іншої людини [ ].

Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні.

Поняття спілкування є одним із центральних у системі психологічного знання:

Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передання суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим, що в процесі спілкування суб’єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями та ін.. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування – це налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з певних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте спілкування).

У характеристиці спілкування є важливим його функції, а саме:

- інформаційно-комунікативну, яка охоплює процеси формування передання та прийому інформації;

- регуляційно-комунікативна, яка полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінку інших людей, і реагує на їхні дії;

- ефективно-комунікативна, яка характеризує емоційну сферу людини, тобто, спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Однією з особливостей спілкування є формування між особистісних стосунків.

Виходячи з названих вище функцій, Г.Андреєва виділяє три сторони спілкування:

Комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (взаємодія) та перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування тісно пов’язана з обміном інформацією, проте не може бути вичерпно розкрита з точки зору інформаційної теорії. Спілкування – це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки, дії індивідів.

В акті міжособистісної комунікації важливу роль відіграє значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст.

Особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного.

М.І. Лисина дотримується думки про тотожність понять «спілкування» і «комунікативна діяльність» [ ]. Виходячи з цього комунікативне мовлення – це мовленнєва діяльність, спрямована до співбесідника для досягнення кінцевої комунікативної мети, тобто соціалізоване мовлення.

Формування комунікативно-мовленнєвих умінь – одна з основних проблем сучасної методики навчання мови, оскільки відсутність належної кореляції між теоретичними знаннями і практичними мовленнєвими вміннями позначається на кількісних і якісних характеристиках мовлення, породжує різного типу мовленнєві помилки і недоліки. З метою запобігання їм, окрім опанування теорії мови, школярів необхідно вчити орієнтуватися в конкретній мовленнєвій ситуації, відповідно до цього добрати зміст та мовні засоби для вираження думки, володіти правилами мовленнєвої поведінки в різних умовах спілкування.

На взаємозв’язку шкільної мовної освіти з реальними потребами життя наголошували педагоги і лінгвісти ХІХ століття М.Ф. Бунаков, Ф.І.Буслаєв, І.І. Срезневський , К.Д. Ушинський, П.Ф.Фортунов, В.П.Шереметьєвський. За перебудову шкільного курсу мови з урахуванням комунікативно-діяльнісного підходу до її вивчення виступають сучасні вітчизняні й зарубіжні вчителі-методисти О.М.Біляева, Д.М. Богоявленський, М.С.Вашуленко, В.І. Капінос, О.Ю.Купалова, Т.О.Ладиженська, А.К. Маркова, В.Я.Мельнічайко, Л.М. Симоненкова, Л.В.Скуратівський, А.Є.Супрун, О.В. Текучова, Л.П.Федоренко та інші.

На комунікативну спрямованість уроків рідної мови й мовлення вказують А.Й.Багмут, Л.О.Варзацька, Н.А.Гац, В.Т.Рамзаєва, М.В.Сокирко, Г.Ф.Потоцька, Г.Т.Шелохова.

Кардинальна зміна поглядів на процес комунікації відбулася в кінці 60-х – на початку 70-х років ХХ століття. У цей час психологи Л.І. Божович,