3. Принцип практичної мовленнєвої спрямованості навчального процесу

На важливість дотримання цього принципу вказували Ю.І.Пассова, О.Д.Митрофанов, Н.З.Бакєєва, Н.А.Пашківська, О.Н.Хорошковська та ін. М.Б.Бєляєва переважного значення в оволодінні мовленням надавав мовленнєвій практиці, оскільки «практичні навики розвиваються й набуваються лише, завдяки вправлення у від повідній діяльності» [ ]. Саме тому уроки, на яких відбувається формування комунікативних умінь, повинні носити практичний характер, тобто учні мають практично вправлятися як у промовленні слів та утворенні словосполучень під час формування частковомовленнєвих умінь, так і в продукуванні реплік, а також комунікативних висловлювань на рівні тексту (діалогу або монологу) з метою набуття відповідних навичок та вмінь.

Принцип комунікативного спрямування навчання не лише розглядає мовленнєву комунікацію як основну мету, на досягнення якої слід орієнтувати навчання мови, а й як засіб досягнення цієї мети, тобто навчання спілкуватися має відбуватися в процесі власне спілкування. Як зазначав Ю.І.Пассов, «навчити говорінню, не навчаючи спілкуванню неможливо», оскільки «говоріння – висловлення думок з метою розв'язання завдань спілкування – діяльністю однієї людини, яка є включеною у спілкування і є немислимою поза ним».

4. Принцип комплексного підходу до формування мовленнєвих умінь

Цей принцип є особливо важливим на початковому етапі оволодіння мовленням. Оскільки частковомовленнєві та мовленнєві вміння є грунтом для комунікативних, то їх формування має передувати формуванню останніх. Цей процес слід здійснювати в комплексі, у взаємозв’язку. Так, наприклад, на матеріалі теми «Навчальне приладдя», учні запам’ятовують нові слова (олівець, фарби, зошит, новий, чистий і т. ін.). Паралельно діти вправляються у їх вимові (вчитель, демонструє нормативну вимову слів і звертає школярів на звуки (відмінність їх вимови в російських та українських мовах)). Далі засвоєнні слова вводяться у словосполучення, речення в процесі говоріння; формуються граматичні вміння ( новий зошит, нова ручка). Ці вміння активізуються, закріплюються у процесі спілкування (продукуванні діалогічних та монологічних міні-висловлювань).

5. Принцип народності

Принцип народності був висунутий ще К.Д.Ушинським, І.Огієнком, а пізніше – М.Г.Стельмаховичем. Він передбачає прищеплення учням любові до народного слова «через широке використання всіх видів і жанрів українського фольклору, засвоєння учнівською молоддю народного мовленнєвого етикету» [ ]. Актуальність цього принципу пов’язані із реалізацією лінгвоукраїнознавчої лінії, окресленої в програмі з української мови і, на нашу думку, має відігравати суттєве значення при доборі матеріалу, на яких слід орієнтуватися в процесі формування та розвитку комунікативно-мовленнєвих умінь.

Таким чином, дидактичної та лінгводидактичної літератури дозволили нам здійснити вибір найбільш важливих принципів навчання комунікативного мовлення першокласників. Це такі принципи: принципи всебічного розвитку особистості та співробітництва; мотиваційного забезпечення; індивідуалізації та диференціації навчання; наступності, систематичності, послідовності; наочності; взаємозв’язку і розвитку; випереджувального формування усного мовлення щодо писемного; формування розвитку і чуття мови; комплексного підходу; практичної мовленнєвої спрямованості навчального процесу; народності.

Принципи навчання слугують підґрунтям для організації навчального процесу та вибору методів формування комунікативно-мовленнєвих умінь. У сучасній дидактиці «метод» розглядається як спосіб упорядкованої взаємозв'язаної діяльності вчителя і учнів, спрямований на розв’язання навчально-виховних завдань (А.М.Алексюк). Проблемі методів навчання у вітчизняній дидактиці присвячені праці Ю.К.Бабанського, І.Я.Лепнера, М.І.Махмутова, М.М.Скаткіна, В.О.Онищука, її торкалися П.П.Підкасистий , В.Ф.Паламарчук, І.П.Підласний, Г.Д.Кирилова.

Розробка в 70-х роках І.Я.Лернером та М.І.Скаткіним класифікації загально-дидактичних методів навчання, що охоплювала пояснювально-ілюстративний, інструктивно-репродуктивний методи, методи проблемного навчання та розвитку творчих здібностей слугувала поштовхом для розробки в лінгводидактиці (М.Б.Успенський, Г.А.Яббаров) методів навчання мови. Класифікація методів М.Б.Успенського (цілей і мети навчання) для нашого дослідження становить особливу цікавість, оскільки охоплює методи, що забезпечують не лише формування лінгвістичної компетенції, а й частковомовленнєвих та комунікативно-мовленнєвих умінь та навичок. Методист виділяє три групи методів:

а) методи одержання теоретичних знань з мови (пізнавальні) пояснювально-ілюстративний, проблемно-пошуковий, евристичний;

б) методи формування мовленнєвих умінь і навичок (тренувальні): імітаційні (продукування мовленнєвих одиниць відповідно до зразка), оперативний (формування частковомовленнєвих умінь з переходом у навичку), комунікативний (продукування комунікативних одиниць, закріплення мовленнєвих умінь);

в) контрольно-перевірні методи: опитування, контрольно-оперативний, контрольно-комунікативний.

Як свідчить М.Б.Успенський [ ], у теорії навчання мови фігурують два тлумачення терміну «навчальний метод». На відміну від розуміння методу в широкому розумінні включає в себе «сукупність певних способів і засобів навчання, дібраних і організованих відповідних до якоїсь певної концепції». Так наприклад, комунікативний метод (метод-концепція), теоретично обґрунтований і розроблений Ю.І.Пассовим, ґрунтується на своїх окремих принципах і передбачає застосування певних методів та прийомів формування та розвитку комунікативного мовлення.

Сутність комунікативного методу полягає в тому, що навчання будується адекватно процесу мовленнєвої комунікації, тобто є її моделлю. Під час моделювання процесу спілкування на уроці Ю.І.Пассов [ ] вважає за необхідне звернути особливу увагу на такі його параметри: особистісний характер комунікативної діяльності суб’єкта спілкування; взаємодію та взаємовідносини мовленнєвих партнерів; ситуації як форми функціонування спілкування; змістову основу процесу спілкування; систему мовленнєвих засобів, засвоєння яких забезпечило б комунікативну діяльність у ситуаціях спілкування; функціональний характер засвоєння та використання мовленнєвих засобів; евристичність.

У межах кожного методу, а також при створенні мотивації мовлення, враховувався віковий фактор (шестирічні діти), що зумовлює використання ігрових прийомів, оскільки гра – провідна діяльність