Навчання грамоти, за словами К.Д.Ушинського, має забезпечувати самодіяльність дитини, систематично вправляти її пам'ять і мислення, збуджувати інтерес до навчання. Цей період є найважливішим і найвідповідальнішим етапом у житті дітей, у розвитку їхнього мислення і мовлення, у зростанні їхньої свідомості, у формуванні особистості в цілому.

У цей час відбувається поступовий перехід від ігрової діяльності, до початкових форм навчальної діяльності, пов’язаної не тільки психічним і розумовим навантаженням, а й фізичним.

Тому з перших кроків навчання дітей у школі вчитель має формувати у них правильне ставлення до навчання як до праці , праці важливої, суспільно значущої.

К.Д.Ушинський підкреслював, що в період навчання грамоти має панувати бадьора, оптимістична атмосфера, яка б включала пригнічення дитини, приниження її особистості. Це особливо стосується тих дітей, які з певних причин на перших порах відстають від своїх ровесників в оволодінні навичками читання й письма. Завдання вчителя – виявити цю причину, по можливості усунути її й підвести дитину до посильного успіху.

Одним з найважливіших завдань в період навчання грамоти є формування комунікативних умінь першокласників. «У Державному стандарті початкової освіти та чинній програмі з курсу української мови для 1-4 класів визначено комунікативну лінію як одну з провідних у навчанні рідної мови. В основі вивчення курсу рідної мови лежить функціональний підхід, який передбачає таке співвідношення мовної теорії та мовленнєвої практики, за якою пріоритетним є рівномірний та паралельний розвиток в учнів всіх видів мовленнєвої діяльності, як репродуктивних – слухання, розуміння (аудіювання), читання, так і продуктивних – говоріння (діалогічного, монологічного мовлення), письма. Крім того, мовленнєві вміння мають міжпредметний характер і належать до загально навчальних умінь, а точніше, загально мовленнєвих. Вивчення мовної теорії, формування знань про мову також підпорядковуються завданням мовленнєвої практики» [ ].

У психолінгвістиці та лінгводидактиці вчені оперують поняттям «мовні вміння», «мовленнєві вміння», «частковомовленнєві вміння», «комунікативні вміння», «комунікативно-мовленнєві вміння». У зміст цих термінів вони іноді вкладають різну сутність, що призводить до хибного розуміння думки того чи іншого науковця.

Перш за все, слід розрізняти поняття «мовні вміння» і «мовленнєві вміння». Враховуючи етимологію слів «мовні» та «мовленнєві», можна зазначити, що перші з них пов’язані з мовою (системою мови), а другі – із мовленням (діяльністю мовця). Звідси випливає, що мовні вміння - здатність свідомо застосовувати знання, пов’язані із мовною системою та розумінням взаємозв’язків між мовними одиницями; в практичній діяльності (наприклад, уміння давати характеристику звуку, членувати речення на слова, робити морфологічний та морфемний аналіз слова, синтаксичний розбір речення, визначати граматичні ознаки частини мови тощо).

Психолінгвістик (І.О.Зимня, О.М.Леонтьєв, О.О.Леонтьєв) класифікували вміння, необхідні для здійснення мовленнєвої діяльності, на частковомовленнєві, мовленнєві та комунікативні .

До частковомовленнєвих умінь учені віднесли звуковимовні, орфоепічні, лексичні, граматичні вміння.

Мовленнєві вміння вони визначали як уміння здійснювати мовленнєву діяльність на рецептивному (аудіювання, читання) й репродуктивному (говоріння, письмо) рівнях.

Комунікативні вміння визначені вченими як уміння здійснювати мовленнєву діяльність у різних ситуаціях спілкування з орієнтацією на співрозмовника. Комунікативні вміння – здатність виконувати мовленнєві дії, спрямовані на розв’язання комунікативної задачі, на оптимальному рівні.

Аналіз інших класифікацій, які стосуються мовленнєвих умінь, свідчить про те, що в цьому питанні немає єдиної думки. У сутність поняття «комунікативні вміння» вчені вкладають різний зміст, внаслідок чого по-різному їх класифікують.

Дещо по-іншому розглядається і класифікація вмінь, необхідних для здійснення мовленнєвої діяльності, в лінгводидактиці. Так, М.Б. Успенський [ ] мовленнєві вміння класифікуються на частковомовленнєві – вміння (первинні) визначаються як такі, що формуються під час добору, групування і використання в мовленні не комунікативних одиниць або мовленнєвих сегментів – та загально-мовленнєві (автор називає ці вміння також комунікативними) – вторинні вміння, що пов’язані з продукуванням комунікативних одиниць (на рівні речення, тексту). До останніх М.Б. Успенський відносить уміння продукувати речення , конструювати їх, відповідати на питання, складати діалоги, переказувати, писати твори і т. н.. Отже, М.Б.Успенський, на відміну від психолінгвістів, не розрізняє мовленнєві та комунікативні вміння і об’єднує їх у групу загально-мовленнєвих умінь.

Однак, на нашу думку, не можна відносити до комунікативних такі види роботи, як, наприклад, конструювання та продукування окремих речень, оскільки мовленнєва комунікація передбачає наявність мотиву та співрозмовника чи слухачів, що активізує мовленнєві дії мовця для досягнення комунікативної мети.

У роботах К.М.Плиско [ ] та Л.О.Варзацької [ ] виокремлюються чотири групи узагальнених умінь зв’язного мовлення, які визначаються як комунікативні, а саме:

1) інформативно-змістові (включають уміння орієнтуватися в умовах спілкування, усвідомлювати тему, основну думку висловлювання);

2) структурно-композиційну;

3) граматико-стилістичні;

4) редагування.

До низки цих умінь К.М.Плиско додає специфічні вміння усного мовлення: вміння користуватися засобами виразності мовлення, уміння готувати усну інформацію, доповідь, повідомлення тощо; оволодіння навичками усного мовлення та ін.

Аналіз наведених вище класифікацій комунікативних умінь, запропонованих лінгводидактами, свідчить, що жодна з них