Крім того вміння, які розглядалися авторами К.М.Плиско, Л.О. Варзацькою, є достатнім для реалізації монологічної форми мовлення, а діалог, що має свої психологічні особливості, вимагає від суб’єкта мовлення додаткових інтелектуальних характеристик, які передбачають здатність:

- адектативно реагувати на отриману інформацію;

- швидко орієнтуватися в ситуації, зважаючи на спонтанність діалогічного мовлення;

- прогнозувати розгортання бесіди (як на рівні репліки, так і на рівні всього діалогу).

У зв’язку із цим цікавим є перелік характеристик суб’єкта мовлення, запропонований В.С.Скалкіним [ ]. Учений вважає, що для успішного здійснення мовленнєвої діяльності мовцю необхідно:

1) пам’ятати всі попередні бесіди з даним партнером з метою максимального використання досвіду спілкування, запобігання повторами;

2) пам’ятати все, що сказав співбесідник під час контакту, і все, що сказав сам мовець;

3) миттєво оцінювати всю сукупність відомостей, отриманих до початку своєї мовленнєвої партії;

4) вміння вчасно вставити слово, не порушуючи при цьому прийнятих правил спілкування;

5) вміти слухати співбесідника;

6) дотримуватися певного емоційного тону;

7) слідкувати за правильністю мовної форми , в яку втілюються думки;

8) слухати своє мовлення, щоб контролювати його нормативність та, за необхідності, вносити до сказаного відповідні зміни, виправлення;

9) вміти вилучити інформацію із ситуації спілкування, в тому числі й ту, яка повідомляється пара лінгвістичними засобами (жестами, мімікою).

Ці характеристики А.М.Богуш [ ] називає «комунікативними вміннями» (необхідними для передачі інформації) і протиставляє це поняття терміну «комунікативно-мовленнєві вміння».

До комунікативно-мовленнєвих умінь, необхідних для усної комунікації, віднесено вміння:

- орієнтуватися в умовах спілкування , мовленнєвій ситуації для регулювання своєї мовленнєвої поведінки (кому – про кого (що) – навіщо – що саме – як говорити (слухати);

- ставити (усвідомлювати комунікативні задачі (повідомити, дізнатися, погодитися, відмовити, попросити, привітати, запропонувати, запросити та ін.), відповідно до них використовувати етикетні формули звертання, привітання та ін.;

- планувати мовленнєві дії: а) створюючи висловлювання, намічати хід розвитку думки, обирати провідний тип мовлення (розповідь, опис, міркування), жанр, стиль; б) під час сприймання усвідомлювати свою установку (довірливу, критичну, творчу та ін.), уточнювати завдання сприймання, за окремими деталями передбачати хід думки мовця;

- реалізувати задум мовлення;

- здійснювати контроль за мовленням;

- сприймати і створювати мовлення в різних діапазонах гучності;

- розпізнавати на слух граматичні форми та зіставляти їх із певними значеннями, розуміти лексичне значення слів і висловів;

- висловлювати свої думки та сприймати інші під час діалогічного спілкування: а) своєчасно вступати в розмову та закінчувати її; б) викликати в співбесідника бажану реакцію відповідно до комунікативного завдання; в) тактовно уточнювати незрозуміле, ставити запитання; г) швидко реагувати на репліки співбесідника;

- відтворювати (переказувати почуте, прочитане; читати на пам'ять)

Комунікативне вміння як об’єкт вивчення являють собою складні психофізіологічні та інформаційно-діяльнісні явища. Зіставлення визначень комунікативних умінь дозволило зробити узагальнення: комунікативно-мовленнєві вміння – це здатність мовця забезпечити застосування словесних і невербальних засобів з метою ефективної взаємодії з учасниками акту спілкування.

Одним з основних принципів розвитку мовлення та навчання дітей молодшого шкільного віку рідної мови є принцип комунікативної спрямованості навчання. Цей принцип означає, що навчання дітей рідної мови повинно бути спрямоване на оволодіння рідною мовою як засобом спілкування; на засвоєння дітьми молодшого шкільного віку навичок розмовної літературної української мови та вмінь практично їх використовувати відповідно до ситуацій спілкування.

Навчання мови і розвиток мовлення молодших школярів не зводиться лише до мовленнєвої діяльності, до реалізації і використання мовної системи. Оскільки мова і мовлення обслуговують всі види діяльності дитини, доречним буде говорити про взаємозв’язок всіх видів діяльності; про інтеракційну і взаємодіючу діяльність. (А.Менг).

Інтеракційна діяльність обов’язково передбачає наявність певних знань, умінь і навичок, що є однією з базисних характеристик особистості, її компетентності.

Компетентність – це комплексна характеристика особистості, яка вбирає в себе результати попереднього психічного розвитку: знання, вміння, навички, креативність.

У мовленнєвій діяльності слід розрізняти мовну і мовленнєву компетенції, а в мовленнєвій компетенції – лексичну, фонетичну, граматичну, діамонологічну та комунікативну.

Мовленнєва компетенція – це вміння адекватно й доречно практично користуватися мовою в конкретних ситуаціях (висловлювати свої думки, бажання, наміри і т.д.) використовувати для цього як мовні, так і позамовні (міміка, жести, рухи) та інтонаційні засоби виразності мовлення.

Комунікативна компетенція – комплексне застосування мовних і немовних засобів з метою комунікації, спілкування в конкретних соціально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкування, ініціативність спілкування.

Саме формування комунікативної компетентності спрямована на розвиток культури мовлення, етикету та етичних норм спілкування.

На думку багатьох сучасних учених-методистів, формування у дітей мовлення і навчання рідної мови має відбуватися в рамках особистісно-орієнтовного підходу, який враховує рівень мовленнєвого розвитку та мовні здібності, наміри, бажання, індивідуальні особливості кожної дитини і стимулює творчі прояви її з орієнтацією на індивідуальність. Процес навчання комунікативно-діяльнісного підходу мав би відбуватися із забезпеченням активізації мовленнєвого спілкування, що сприяє соціальній взаємодії першокласників, інтелектуальній активності особистості, розвиткові емоцій , настрою, сподівань, можливість засвоєння молодшими школярами різних аспектів мови, усвідомлення суспільної ролі мови та її функцій [11,10].

Для соціалізації першокласників важливе забезпечення діяльнісного підходу до навчання мови та мовлення спрямування процесу на свідоме використання формул етикету, самостійних висловлювань, міркувань [9,10]. У програмах загалом визначено перелік комунікативно-мовленнєвих умінь, якими повинні оволодіти молодші школярі:

- уміння ставити запитання висловлюючи подив, сумнів, уточнення,

здогадку, передбачення;

- уміння контактувати, виражати погодження, підтвердження, судження, наслідок,