- уміння заперечувати, висловлюючи відмову, заперечення, непогодження;

- уміння спонукати до дії, висловлюючи прохання, запрошення, наказ, пропозицію, побажання.

Науковці наголошують також на необхідності активної роботи, щодо розвитку комунікативних ознак мовлення: правильність, чистота, точність, логічність, виразність, образність, доступність, дієвість, доцільність.

Зазначені мовлення можна розглядати як лінгвістичну інтерпретацію типології комунікативних умінь, яка ґрунтується на змістовому, композиційному та функціональному аспектах мовлення [ ].

Як уже зазначено, діти приходять до першого класу досить різні, особливо своїми комунікативними вміннями, тому основним завданням є «вирівнювання» учнів. Цій меті підпорядкована комунікативна лінія змісту навчальної програми з рідної мови для 1-2-го класу, що передбачає формування в молодших школярів чотирьох основних видів мовленнєвої діяльності – аудіювання, говоріння, читання, письма.

А основним завданням є:

- активне та цілеспрямоване збагачення й удосконалення мовлення учнів;

- грамотність усного і писемного мовлення;

- розвиток логічного мовлення;

- розширення кругозору дітей.

Проблемою для вирішення на уроках рідної мови постає навчання дітей усного і писемного мовлення. Адже аудіювання і говоріння спрямовані на оволодіння усною формою мовленнєвої комунікації, а читання і письмо – писемною. Обидві форми мовленнєвої діяльності виступають як основні засоби освідомлення й осмислення знань, набуття вмінь практичного і творчого їх застосування, а також забезпечення мовленнєвої компетентності. Рівень мовленнєвої компетентності особистості перш за все залежить від знань щодо особливостей усного і писемного мовлення, ознак і будови тексту, стилю і типів мовлення, опанування умінь орієнтуватися в ситуаціях спілкування, володіти інтонацією використовувати позамовні засоби, уважно слухати співрозмовника, повно і ґрунтовно викладати думку.

У психології та психолінгвістиці підтверджується думка, що кожна з форм має свої особливості, які обумовлюють їх функціонування в комунікації, оскільки усне і писемне мовлення різняться своїми функціями в комунікативних процесах, умовами сприймання, розуміння і породження думки, матеріальними засобами її вираження.

Оскільки усне і писемне спілкування значною мірою визначають хід мисленнєвого процесу, характер міжособистісного спілкування, добір елементів мовного коду в конкретній мовленнєвій ситуації, важливого значення набувають знання школярів про елементарні ознаки усної і писемної форми мовлення.

Ознайомлення учнів з функціями, природою усного і писемного мовлення, умовами його сприймання і породження створює підґрунтя для більш успішного формування комунікативно-мовленнєвих умінь і навичок, а також впливає на інтелектуальній, естетичний та моральний розвиток особистості.

Усне мовлення – це вербальне спілкування за допомогою мовних засобів, що сприймається слухом. У процесі сприймання усного мовлення на сенсорному рівні відбувається акустичний аналіз і виділення звуків у складі слова, яке упізнається на перцептивному рівні. На смисловому рівні встановлюється смисл речення і всього висловлювання в цілому. Сприймання передбачає імовірність прогнозування, глибина і рівень якого залежить від логіко-смислової структури мовлення, довжини і смислової глибини фраз, комунікативної насиченості мовлення, індивідуально-особистісних якостей слухача, зокрема, особливостей його сприймання, мислення, пам'яті.

Усну форму мовлення забезпечують такі види діяльності, як:

- аудіювання – це вид мовленнєвої діяльності, який вимагає істотного напруження слухача в процесі здобуття інформації;

- говоріння.

Процеси породження усного мовлення охоплюють мотиви мовлення, орієнтацією в ситуації спілкування, одночасне програмування висловлювання, звукову реалізацію і контроль.

Психологічна структура акту говоріння складається з чотирьох фаз: спонукально-мотиваційної (під впливом певного мотиву і при наявності мети висловлювання в людини появляється потреба в спілкуванні); програмування і регулювання думок (на цьому етапі функціонує механізм внутрішнього оформлення висловлювання, який забезпечує вибір слів і граматичне прогнозування); виконавської (звукове й інтонаційне оформлення думки); контрольної (виявлення можливих помилок і їх виправлення).

На формування комунікативно-мовленнєвих умінь впливає також писемна форма мовлення. Цю форму мовлення забезпечують такі види мовленнєвої діяльності, як читання і письмо. Читання належить до рецептивного виду діяльності і спрямоване на сприймання і розуміння письмового тексту. З психологічного погляду читання становить процес, який характерезується такими якостями, як спосіб читання, усвідомленість, швидкість і виразність.

Особливості письма, як продуктивного виду діяльності зумовлені відсутністю спільної ситуації і безпосереднього контакту мовця з реципієнтом. Це вимагає від мовця внутрішнього відтворення реципієнта, а також спонукає дбати про зрозумілість, деталізацію у викладі, добір таких мовних засобів, які б найкраще розвивали думку. Ця форма мовлення відрізняється більшою змістовністю, логічністю, точністю, досконалістю, оскільки в процесі породження у мовця є час на його обдумання, упорядкування, вдосконалення.

Процес продукування писемного мовлення досить складний: він передбачає орієнтування в умовах та завданнях писемного спілкування; формування думки та її лінійне розгортання; перекодування думки в мовній структурі (син таксування); пошук адекватних меті висловлювання слів у внутрішньому лексиконі; уведення слова у парадигматичні й синтагматичні відношення; реалізацію внутрішньої програми в зовнішньому висловлюванні за допомогою графічних знаків.

Сприймання, розуміння і породження усного і писемного мовлення забезпечуються функціонуванням механізмів пам'яті, які допомагають дітям виокремити зі свідомості як певні факти дійсності, так і відповідні мовні форми. Із пам'яті можуть появлятися як образи речей, предметів, явищ, людей так і вербалізований матеріал, а то й цілі відрізки змісту (О.С. Кубрякова).

Серед словосполучень, що зберігаються у свідомості молодших школярів, одні є більш звичними , часто вживаними, інші – менш значущими, рідко вживаними. Крім того, для певної групи словосполучень характерною є стійка поєднуваність, що приводить до ідіоматичності (нерозкладності виразу). Актуалізація їх у мовленні відбувається готовими комунікативними блоками. Такі блоки наявні в усіх стилях мовлення і сприяють якісному функціонуванню механізмів сприймання, розуміння і продукування.

Важливе значення на думку вчених мали роль внутрішнього мовлення у формуванні зовнішнього. У внутрішньому мовленні