Як цілісна одиниця спілкування, яка становить певну систему смислових елементів, функціонально (тобто для певної конкретної мети спілкування) об’єднаних у єдину замкнуту ієрархічну комунікативно-пізнавальну структуру комунікативним наміром суб’єктів спілкування (Т.М.Дрізде). На думку Т.В.Радзієвської, процес текстотворення детермінований і дією факультативних чинників, зокрема комунікативною (стилістичною, текстовою) компетенцією суб’єкта.

У визначені сукупності текстових ознак, з якими повинні ознайомитися молодші школярі, виходили насамперед із тих категорій і засобів їх вираження, що формують текст і презентують його, як комунікативну одиницю.

До найважливіших серед означених ученими віднесли такі: інтенціональність; смислова і змістова, комунікативна, інтонаційна, структурно-композиційна і формально-граматична цілісність; зв’язність; інформативність; членованість; лінійність; завершеність. Реалізація цих ознак у тексті забезпечується насамперед лексико-граматичними та інтонаційними засобами, функціонування яких залежить від форм мовлення і стильової приналежності тексту.

Оскільки усні і писемні тексти, як текстові форми комунікацій науковцями було зроблено висновок про те, що засвоєння текстуальних ознак і засобів їх вираження має відбуватися в процесі сприймання, розуміння і продукування текстів.

Однією з основних ознак тексту, без якої не може реалізуватися його комунікативна перспектива, є інтонаційне оформлення (А.Й.Багмут, І.В. Борисюк, Г.П.Олійник). Завдяки інтонації, текст набуває певної стилістичної значущості.

Отже, у процесі сприймання , розуміння і породження усних текстів відбувається засвоєння молодшими школярами найпоширеніших інтонаційних структур, необхідних для реалізації комунікативних намірів у різних ситуаціях спілкування.

Усне і писемне мовлення як комунікативні процеси тісно пов’язані з об’єктивною реальністю, оскільки використання мовленнєвого матеріалу зумовлене багатьма об’єктивними факторами, ситуацією спілкування, наявністю мовної комунікації, фоновими знаннями мовців (їхнім індивідуальним і суспільним досвідом).

Ознайомлення молодших школярів з усними і письмовими текстами різних функціональних стилів, що впливають на їх формування, дає можливість засвоювати мову як діяльність спрямовану на вироблення вмінь орієнтуватися в умовах, завданнях, ситуації спілкування, чітко уявляти собі адресата мовлення, правильно вибирати стиль майбутнього висловлювання, добирати адекватні мовні засоби.

Комунікативна взаємодія людей відбувається переважно у вербальній (словесній) формі – в процесі мовного спілкування. Його особливість полягає у тому, що вона за формою і за змістом спрямоване на іншу людину, включене в комунікативний процес. Тому, вербальна комунікація має діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні акти. Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовлення і слухання.

Вчені виділяють діалог, як більш продуктивнішу форму спілкування з навчальною метою. Діалогічне спілкування на уроці вимагає активної діяльності учня, привертає його увагу як до співрозмовника (учителя, що передає певну інформацію навчання, аргументує свої думки, пов'язує виучування поняття із життєвою діяльністю), так і до самого мовного явища.

Метою діалогічного мовлення є зосередити увагу на важливій проблемі міжособистісної мовленнєвої взаємодії вчителя і учня, охарактеризувати особливості діалогічної комунікації та певні аспекти її застосування.

Процес діалогічного навчання ґрунтується на міжособистісному спілкуванні вчителя і учня, при чому педагог має керуватися переконливою комунікацією. За таких умов учень адекватно і свідомо погоджується з поданою інформацією, перетворює її у свою власну норму.

В ході такого спілкування вчитель і учень є рівноправними учасниками подій, розмов дискусій з правом на свою думку, міркування, погляди, пропорції. Створення атмосфери на діалозі передбачають розвитку рівня культури. Адже, невміння спілкуватися обмежує учнів у налагоджуванні контактів з людьми, пізнанні і розумінні навколишнього світу, людських стосунків, самого себе.

Велика увага в програмі середньої загальноосвітньої школи 1-4 класів з української мови надається питанням оволодінням учнями вміння орієнтуватися в ситуаціях спілкування зв’язно, логічно, послідовно викладати думку. Саме цим пояснюється потреба в якісному навчанні школярів діалогічного мовлення , що спрямовується на розвиток комунікації.

Розвиток діалогічного мовлення молодших школярів у аспекті актуальних проблем науки і практики мовленнєвого спілкування посідає одне з чільних місць.

А.Богуш подає визначення діалогу – «розмова двох або більше осіб», ознака діалогічного спілкування: складається із запитань та відповідей, зміст мовлення доповнюється мімікою, жестами, інтонацією (вербальним і невербальним спілкуванням).

В.Скалін досліджуючи лінгвістичні особливості насамперед психологічного характеру; уважно слухати і пам’ятати все, що було висловлено партнером, стежити за своїм мовленням, розуміти жести і міміку.

Т.Пироженко серед найсучасніших підходів до мовленнєвого розвитку молодших школярів називає оволодіння ними різноманітними формами висловлювань: згода, заперечення, уточнення , прохання, вимога, дозвіл, порада, вдячність, подив, сумнів тощо.

Усне мовлення учнів має бути грамотним, виразним, емоційним, що передбачає:

- розпізнавання ними відтінків лексичних значень слів, словосполучень, фраз та усвідомлення змісту всієї розповіді;

- уміння в темпі, нормальному до сприйняття співрозмовником, передати, доповнити, продовжити сказане чи почуте, застосовуючи художні засоби виразності, та вживання синонімів із метою уникнення повторення слів.

Говоріння школярів має бути правильним свідомим, виразним. Оволодіти навичками говоріння, діти застосовують рідну мову, наслідуючи мовлення вчителів, однолітків, людей із постійного оточення, мову художніх творів, тобто того мовного оточення в якому вони виховуються і навчаються. Вживаючи у своїй мові слова, словосполучення, речення як коди позначення об’єктів дійсності, діти не бачать самих мовних одиниць. Вони зіставляють предмети та явища з засвоєними словами, не розуміючи при цьому злиття у єдине ціле слів і названих ними матеріальних об’єктів, дій, станів. Діти розуміють думки, виражені в різних видах речень, виражених за допомогою словосполучень, досить уміло використовують