Протягом останніх 10-12 років чисельність дітей у складі населення України щорічно зменшується, натомість зростає частка дітей з функціональними обмеженнями (дітей-інвалідів). Так, якщо в 1993 р. чисельність дітей віком до 16 років становила 11,7 млн., з яких дітей-інвалідів налічувалося трохи більше 93 тис., то вже в 2001 р. кількість дітей цього віку зменшилася до 9,3 млн., а численність дітей з функціональними обмеженнями серед них сягнула майже 154 тис. [Семігіної Т., Миговича І., 2005, 157]. Отже, підвищення рівня інвалідизації дітей України відбувається активно і це, відповідно, позначається на специфіці діяльності системи ЦССМ та спеціалізованих навчальних закладів. Адже сімей, які виховують дітей з особливими потребами стає дедалі більше й, відповідно, усе більше зусиль і ресурсів соціальних служб доводиться спрямовувати на допомогу цій категорії населення.

Розумова неповносправність – це стан затримки у розвитку психіки, яка характеризується порушенням здібностей, які проявляється у період дозрівання та забезпечують загальний рівень інтелектуальності, тобто когнітивних, мовних, моторних і соціальних здібностей [www. bme.medinet.ru].

Експерти Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я констатують, що число розумово відсталих людей варіює в залежності від рівня розвитку країни. У країнах, що розвиваються, кількість молодих людей до 18 років з важкою формою розумової відсталості складає 4,6%, а в розвинутих країнах – 0,5-2,5%. При розвинутих структурах допомоги (рання діагностика і раннє утручання, систематичне навчання і психологічна підтримка) число осіб з важким ступенем розумової відсталості може бути значно знижено. За даними Міністерства охорони здоров’я України, на 1 січня 2001 року в Україні на обліку служби охорони психічного здоров’я було понад 278 тис. осіб з розумовою відсталістю, з них 53715 діти до 15 років. З загального числа розумово відсталих дітей 59127 мають легкий чи середній ступінь розумової відсталості, інші – глибоку чи важку. На 1000 дітей випадає 10 випадків розумової відсталості.

Специфічним для кожного віку є співвідношення внутрішніх процесів розвитку і його зовнішніх умов створює ту соціальну ситуацію, яка й детермінує психічний розвиток дитини [Заброцький М., 1998, 59].

Отже, вирішальна роль у психічному розвитку розумово неповносправних дітей належать передусім системі соціальних відносин (відносини із навколишнім світом), відносин з батьками та відносин з товаришами. Особливості перебігу підліткового періоду залежать від конкретних соціальних обставин життя і розвитку підлітка, його соціальної позиції у світі дорослих. Вирішальна роль у його психічному розвитку належать передусім системі соціальних відносин (відносини із навколишнім світом). Розумова відсталість не є хворобою, вона може бути викликана хворобою, а також може бути наслідком травм мозку під час вагітності чи пологів. Розумова відсталість має таку класифікацію хвороб: легкий, помірний, важкий і глибокий ступінь. Важливими чинниками педагогічних та психологічних процесів відіграють вікові зміни, що відбуваються у дітей дошкільного віку. Саме в цьому віці формуються основи особистості, а для хворої дитини формування особистісних якостей стає ще більш актуальним. Також діти з розумовою неповносправністю потребують спілкування в колі ровесників, вчителів, батьків та друзів. Діти з особливими потребами становлять об’єкт соціальної роботи з надзвичайно складною структурою.

Особливості релігійного виховання підлітків з особливими потребами в сім’ї

Людина є сотворена Богом, її покликання – відкрити своє синівство та усім серцем і душею поєднатися у любові зі своїм Небесним Отцем [Браун-Галковська М., 2001, 84]. Саме родина – це колискова духовного народження людини. В сім’ї, як “домашній церкві” батьки є першими свідками Христа і проповідниками віри своїм дітям як словом, так і прикладом свого життя по вірі [Витівський М., 2001, 7]. Ті батьки, які навчають своїх дітей лише, як вони повинні ходити, говорити, пити, їсти, одягатися, забезпечують їх доброю освітою – не виконають свого завдання. На них Господь поклав набагато більшу відповідальність – виховати основну частину людини – душу [Ян Амос Коменський, 1882, 12-13.].

Щоб це належно виконати, потрібно докласти багато зусиль та невтомної праці. Адже, “щоб молоде деревце росло, його потрібно посадити, поливати, підв’язувати, підрізати і обгороджувати”. Ступінь успіху – пропорційно затраченій енергії. Святий Іван Золотоустий, звертаючись до батьків, говорить, що хто байдуже ставиться до виховання своїх дітей, хоч би в інших аспектах був бездоганним, буде суворо покараний [Православное воспитание, 1997, 14].

Сім’я відіграє важливу роль у становленні особистості підлітка. З перших хвилин життя дитина розвивається як соціальна істота. У стосунках з батьками дитина засвоює поведінкові навички, навички міжособистісного спілкування, статево-рольові зразки поведінки.

Батьківське ставлення – один з найважливіших аспектів міжособистісних стосунків у сім’ї. Те, як батьки ставляться до дитини, її успіхів та невдач, визначає серед всього іншого особливості її емоційної сфери [Держ. соц. Служба, 1998, 75].

Сім’я має стати середовищем розвитку і підтримки для підлітка з розумовими вадами. Здоровий психологічний клімат є запорукою гармонійного розвитку та сприяє виявленню потенційних можливостей дитини. Багато в чому це залежить від прийняття батьками інформації про її захворювання, вибору стилю і тактики виховання, адекватного сприйняття захворювання на всіх етапах розвитку дитини збереження позитивної психологічної атмосфери, уваги та поваги до всіх членів сім’ї. Своєрідність соціальної ситуації розвитку дитини з обмеженими можливостями полягає у включенні дитини в нову систему стосунків, спілкування з дорослими та ровесниками, в опануванні нових соціальних функцій. Якщо ці стосунки враховують потреби і можливості дитини, вибудовуються на засадах