Велика роль у цьому належить системі професійного вдосконалення вмінь і навиків соціального працівника. Нині різні тематичні семінари, курси підвищення кваліфікації є тією структурною ланкою, яка має найбільші можливості для формування професійної комунікативної компетенції фахівців соціальної сфери орієнтації змісту їх професійного мовлення на суто людські потреби споживачів соціальних послуг [Карпенко О., 2004, 42].

За Капською А.Й. вагомість соціального працівника як партнера у спілкуванні особливо зросла в останні роки. У працівників спостерігається диференціація прояву комунікативних якостей за ознакою їх достовірності, переконливості, аргументованості, емпатійності. Позитивне сприйняття клієнтами пропозицій, рекомендацій визначається позицією соціального працівника, яка досить виразно простежується в процесі комунікативної взаємодії [Капська А., 2005, 328].

Тому для підвищення ефективності соціальної роботи спеціаліст має досконало володіти знаннями і вміннями професійної комунікації, а також вміти адекватно їх застосовувати у відповідній сфері та ситуації. 

Поняття "компетентність" в широкому розумінні цього слова означає досконале знання своєї справи, суті роботи, яка виконується, складних зв'язків, явищ і процесів, можливих способів і засобів досягнення окреслених цілей. У зміст компетентності включається рівень базової і спеціальної освіти, стаж роботи, уміння акумулювати широкий життєвий і професійний досвід, знання можливих наслідків конкретного способу впливу на особистість” (Суслова, 1993?.

Козлов А., Іванова Т. вважають, що професійна компетентність характеризується наявністю у соціальних працівників комплексу знань, умінь, навичок, психологічних якостей, професійних позицій та акмеологічних варіантів. А знання, уміння і навички виступають як рольові характеристики професійної компетентності. Окрім того, професійна компетентність соціального працівника повинна включати також і особисті якості, а також сукупність умінь і навичок, що забезпечують функціонування процесу спілкування з клієнтами і колегами [Козлов А., Іванова Т., 2001, 320].

Руденський Е.В. розглядає комунікативну компетентність як систему внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації у визначеному колі ситуацій особистісної взаємодії. Компетентність у спілкуванні має як інваріантні загальнолюдські характеристики, так і характеристики, історично та культурно обумовлені [Руденский Е., 1997, 224].

Комунікативна компетентність складається зі здібностей:

1. Давати соціально-психологічний прогноз комунікативної ситуації, у якій відбувається спілкування;

2. Психологічно програмувати процес спілкування, спираючись на своєрідність комунікативної ситуації;

3. Здійснювати соціально-психологічне керування процесами спілкування в комунікативній ситуації [Петровская Л., 1989, 216].

Прояв якостей мовлення у процесі діяльності утворюють таку стійку структуру, яка спроможна регулювати особистісне ставлення студентів до ролі мовленнєвої діяльності, характеризують різний рівень готовності особистості майбутнього вчителя до професійної мовленнєвої діяльності і проявляються у свідомому, індивідуальному позитивному сприйнятті конкретних якостей мовлення як компонента професіоналізму.

Мовленнєва діяльність – це об’єктивний процес, оскільки він стосується носіїв мови і водночас – це суб’єктивний процес, який реалізується завдяки мовленню суб’єкта, має свою мисленнєву базу, особистісні голосові та емоційні прояви, особистий інструментарій впливу на співрозмовника залежно від конкретної мети. Окрім того, це одна із умов особистісного самовираження, самореалізації. А звідси ми можемо говорити про мовленнєву діяльність як про процес і результат дії, як про структурний елемент будь-якої діяльності, як про складову професійної діяльності [Пасинок В., 1999, 45]. Важливу роль у мовленнєвій діяльності відіграють уміння, які формуються у процесі педагогічної діяльності (див. табл.. 1.1.)

Таблиця 1.1.

Компоненти процесу формування мовленнєвих умінь

№ з/п | Компоненти процесу формування мовленнєвих умінь | Оцінні критерії

1.     | Зміст мовлення–    | новизна–   

актуальність–   

конкретність–   

цільова спрямованість

2.    | Структура мовлення–    | тривалість звучання–   

горизонтальне членування–   

вертикальне членування–   

використання мовленнєвих засобів

3.    | Комунікативні ознаки–    | інформативність–   

логіка–   

точність–   

чистота

4.    | Звукове оформлення–    | орфоепічні норми–   

морфологічні норми–   

синтаксичні норми–   

ритміко-інтонаційна виразність

5.    | Практична спрямованість–    | привертати увагу слухачів до потрібної інформації–   

утримувати інтерес до неї–   

переконувати–   

спонукати до дії–   

здійснювати корекцію позиції

6.    | Імідж педагога–    | ставлення до слухачів–   

ерудованість–   

емоційність–   

стиль 

При такому підході до характеристики комунікативної компетентності доцільно розглянути спілкування як системно-інтегруючий процес, що має наступні складові:

1. Комунікативно-діагностична (діагностика соціопсихологічної ситуації в умові майбутньої комунікативної діяльності, виявлення можливих соціальних, соціально-психологічних і інших протиріч, з якими можливо повинні зіштовхнутися особистості в спілкуванні).

2. Комунікативно-програмуюча (підготовка програми спілкування, розробка текстів для спілкування, вибір стилю, позиції і дистанції спілкування).

3. Комунікативно-організаційна (організація уваги партнерів по спілкуванню, стимулювання їхньої комунікативної активності і т.д.).

4. Комунікативно-виконавча ( діагноз комунікативної ситуації, у якій розвертається спілкування особистості, прогноз розвитку цієї ситуації, здійснюваний по заздалегідь осмисленій індивідуальній програмі спілкування).

Кожна з цих складових вимагає спеціального соціотехнологічного аналізу, однак рамки викладу концепції дають можливість зупинитися тільки на комунікативно-виконавській частині. Вона розглядається як комунікативно-виконавська майстерність особистості.

Розвиток компетентного спілкування в сучасних умовах припускає ряд принципових напрямків його гармонізації. При цьому для практики розвитку комунікативної компетентності, важливо обмежити такі види спілкування, як службово-ділове або рольове і інтимно-особистісне. Підстава для розходження є звичайно психологічна дистанція між партнерами, це я - ти контакт. Тут інша людина здобуває статус ближнього, а спілкування стає довірливим у глибокому змісті, оскільки мова йде про довіру партнерові себе, свого внутрішнього світу, а не тільки "зовнішніх" зведень, наприклад, зв'язаних зі спільно розв'язуваною типовою службовою задачею [Руденский Е., 1997, 224].

Комунікативно-виконавська майстерність особистості виявляється як два взаємозалежних і все-таки відносно самостійні уміння знайти адекватну темі спілкування комунікативну структуру, що відповідає меті спілкування, і уміння реалізувати комунікативний задум безпосередньо в спілкуванні, тобто продемонструвати комунікативно-виконавську техніку спілкування [Петровская Л., 1989, 216]. У комунікативно-виконавській