1. Приймаємо як аксіому, що жодна держава не обходиться без власної ідеології. Наша державність також має у своїй основі відповідну ідеологічну орієнтацію, яку приймає для себе як обов'язкову кожен, хто добровільно прийняв українське громадянство. Це ідеологія державності, що втілена в Акті проголошення незалежності України та в нашій Конституції. Вона орієнтує громадянина на активну участь у державотворенні, державозахисті, зміцненні міжнародного престижу України тощо. Значення такої ідеології у виховних системах європейських держав є дуже великим. Таке ж місце вона мусить посісти і у нашому вихованні, бо без неї неможливе патріотичне становлення нашої молоді.

Сплутування ж ідеології державності з ідеологічними доктринами різних партій чи окремих верств є фальшуванням дійсного стану речей, а часом і виявом політичного невігластва.

2. Допускаючи плюралізм вузькогрупових (партійних) доктрин і поглядів, наше виховання відкидає все те, що не відповідає прийнятій системі цінностей, а надто її головним ідеалам (моральності, національній ідеї тощо). Як буде видно далі, йдеться тут про чистоту нашого виховного ідеалу, зміст якого – в служінні Богові й Україні. З одного боку, це означає потребу трактування всіх таких поглядів крізь призму абсолютних вічних вартостей (ідеалів добра, правди, справедливості, гідності тощо). Антигуманні ідеологічні доктрини, такі як доктрини про класову, расову, національну чи конфесійну ненависті, про боротьбу і кровопролиття на цьому ґрунті, котрі вже довели свою антилюдяну сутність – такі ідеології не мають права на виправдання плюралізмом і повинні повсюдно заперечуватися з позицій гуманізму [79, с. 138-144].

А з іншого боку, всі можливі ідеологічні доктрини повинні оцінюватися крізь призму ідеології державності. Система цінностей допускає ідеологічні різнотлумачення, якщо вони йдуть у загальному річищі державотворчих процесів. Проте вона виключає як неприйнятні ворожі політичні доктрини, які суперечать цим процесам і носять очевидно деструктивний характер та призводять до руйнування Держави.

Комуністичне виховання було прикладом домінування ідеології в системі. Історія інквізиції та хрестових походів, сучасний мусульманський екстремізм є виявом домінування релігії, що веде до фанатизму. Толстовство є прикладом дисгармонії в бік моралізаторства — крайня його форма зумовлювала нігілістичне ставлення до інших ярусів цінностей. Фашизм – це завжди домінування національної ідеї (ідеї расової винятковості) над усім іншим. Сучасній американській, зрештою, частково і європейській системам виховання властиві надмірні відхилення в бік прав людини, що часто затінює її обов'язки щодо родини, громади, нації, веде її до нехтування соціальними обов'язками тощо і загалом – до деградації.

Рівновага компонентів системи, натомість, породжує гармонію, що в процесі виховання входить у свідомість людини і сприяє формуванню в ній моделі гармонійної поведінки [61, с. 80-82].

Розклад і деградація системи власне і розпочинаються тоді, коли в її структурі зростає домінування якогось аспекту, що часто провокується і зовнішніми обставинами. Наприклад, домінування націоналізму, як правило, провокується приниженням нації іншими народами. Наддомінування моральності може бути зумовлене і злом, що оточує людину, бажанням "втекти від цього". Навіть відоме роздвоєння особистості є наслідком такого впливу зовнішнього світу.

Нарешті, чистота і гармонія системи досягається шляхом дотримання закону природного ієрархізму, коли чітко враховується взаємозалежність різних груп цінностей. Так, особисте повинно постійно узгоджуватися з родинним, суспільним, національним і вселюдським. У соціальній сфері тут діє часто тепер ігнорований закон демократії, який інтереси більшості ставить вище інтересів меншості. Людина може вважати себе суверенною, лише виконавши свої обов'язки перед тим, хто вище неї. Бо права має не тільки людина. "Свої права" має також сім'я, громада, нація, вселюдство. Вони повинні реалізовуватися збалансовано. Відповідно різну вагу має і зло, вчинене внаслідок ігнорування різних вимог. Найбільшим злом у системі є зрада моралі, а після неї – зрада Батьківщини. Нижче цього рівня є "зрада партії", в якій людина досі перебувала. І найменшим злом у системі є "зрада" власних інтересів [61, с. 85-88].

Певні відхилення в рівновазі та ієрархізмі системи цінностей спостерігаються, зрештою, доволі часто, але коли вони переважають, то людина чи суспільство стають на шлях екстремізму. Близькими до гармонії системи цінностей в сучасному світі є суспільства Австрії, Голландії, Великобританії, Швеції, Канади, Австралії та ін. Цим вони завдячують своїй схильності до консерватизму, що є надійним оберегом духовності.

Коли говоримо про цінності, то не можемо обійтись без їхньої класифікації. Завдяки їй передбачаємо вирішення двох проблем. З одного боку, йдеться про конкретизацію змісту виховання і розвитку, а з іншого, – шукаємо обґрунтування їх напрямів. Обидві ці проблеми дуже тісно пов'язані й допускають різні підходи.

Комуністична педагогіка, як уже мовилося, орієнтувала на певний перелік "виховань", який, однак, належного обґргунтування не мав. Іноді їх налічувалось до 20 (наприклад, див. Сухомлинський В., 1976). Таке видання як "Педагогіка" (1986) орієнтувало увагу вчителя на виховання колективізму, комуністичного світогляду, атеїстичних та ідейно-політичних переконань на моральне, фізичне та естетичне виховання тощо. Очевидно, що за кожним з таких "виховань" вбачалася ("писана чи "неписана) група цінностей. Але за всіх випадків ми стикаємося з фактом певної невпорядкованості, кон’юктурності та суб’єктивізму, що, зрештою, відповідно переноситься і на сучасну педагогіку.

Отже, приймаючи як успадковану загальну структуру виховання, несподівано для себе виявляємо структурну неспроможність одного з її елементів. Це тим більше прикро що, як уже йшлося, саме