Важливим завданням національного виховання сьогодні є сприяти тому, щоб наша людина позбулася цих плям зі свого минулого. Бо з гідності, а не з інформованості розпочинається національне відродження. У відновленні історичної пам'яті та національної гідності серед інших чинників велике значення має висвітлення правдивої історії, науки, культури та освіти українського народу, очищення замулених джерел нашої спадщини.

Не завадить ще раз і чесно прочитати історію наших сусідів, які досі творили її, спираючись на чужі здобутки. Сучасному українцеві іноді важко позбутися страху, щоб хтось не зробив йому докір у недостатньому демократизмі чи "інтернаціоналізмі". Головним аргументом тут має бути усвідомлення того факту, що ми ніколи не намагалися загарбувати чужих земель. Жоден російський цар не помер в українській в'язниці, тим часом як більшість українських гетьманів та інших борців за волю закінчували своє життя в Сибіру та в російських тюрмах [50, с. 160].

Нарешті, не варто зловживати нагадуванням, але і не треба забувати, з чиєї вини у XX ст. було замордовано, зморено голодом чи розстріляно щонайменше 20 мільйонів найкращих українців-патріотів – молодими, що не залишили потомства. І досі ніхто не попросив за це пробачення.

Велике значення у відновленні почуття національної гідності має розширення сфери застосування української мови як повноцінного засобу наукового спілкування, перехід до неї у сфері інформатики та викладання технічних наук у вищій школі. Цій же меті сприятиме усвідомлення нашого місця в процесі Державотворення, ставлення до нас європейських народів, а також активність українських політиків на світовій арені, успіхи наших спортсменів тощо.

Іншу надзвичайно важливу групу вартостей становлять наші ідеали, цілі й наміри, пов'язані з практичними потребами державотворення. Маємо тут низку проблем, розв'язання яких не потребує героїзму чи якоїсь одноразової жертви, не обмежується активною участю у вічах і зборах. Натомість відчуваємо потребу, щоб пересічний громадянин вірив у нашу державу і повсякденно орієнтував свої зусилля на її розбудову – на тому робочому місці, на яке поставила його доля. Якісна праця – селянина, робітника, вчителя, лікаря, представника будь-якої професії – реальний внесок у цю справу.

Таким же внеском є дбайливе ставлення до державного майна, розкрадати яке нас учили багато років. Для морально здорового суспільства чесно працювати і не красти є нормою, дотримання якої повертається людині загальним добробутом її народу. Для нас таке ставлення до праці й державного майна усвідомлюється як жертовність, бо бачимо, що навколо нас люди нормальної моралі не дотримуються [12, с. 326].

Практичні зусилля, спрямовані на становлення нашої державності, є похідними від патріотизму. Патріот не виконує свою роботу будь-як, не нищить природу, не збагачується нечесним способом, бо все це завдає шкоди його Батьківщині. За висловом І. Франка, "наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не потертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею". Він свято оберігає її моральний престиж. Такі міркування, звичайно, можуть здатися наївними, романтичними. Але насправді це лише свідчення того, що між нами і справжнім, врешті-решт нормальним, патріотизмом існує ще велика відстань. Цілі покоління наших людей були виховані в дусі відчуженості від рідної землі та національного самозречення.

В усіх країнах світу періодично спалахують дискусії про співвідношення національного й інтернаціонального, при визначенні ідеалів і цілей виховання.

Ще К. Ушинський висунув вимогу посилити зацікавленість усім національним у шкільному вихованні. Його ідеї підтримали П. Каптєрєв, М. Рубінштейн, С. Гессен, інші видатні педагоги. Підкреслюючи актуальність поставлених К. Ушинським питань, вони особливо наголошували на необхідності виховання на основах національної культури, національних традицій, вважали мову стрижнем національного виховання.

Обмежений погляд на українську культуру лише як на народну, навіть після 16 років незалежності, досі дуже поширений серед самих українців та представників інших національностей. Такий підхід – одна з причин стійкого комплексу меншовартості і щодо себе – українців, і щодо української культури загалом як відсталої, архаїчної [54, с. 167].

Виховання дитини, молодої людини чи то на рідній землі, чи то на чужій має починатися з фольклору (усної народної творчості), народних звичаїв, обрядів, свят.

Народні обряди, звичаї, свята, пісні та розваги – традиційні вияви національного життя громад у чужоземному середовищі. Щоб прилучити молодь до культури предків, її насамперед знайомлять із віршами, примовляннями, загадками, лічилками, іграми, казками – одним словом, із фольклором. У цьому реалізується одна з основних підвалин народної педагогіки.

Якщо духовне життя молодої людини вимірювати розвагами, пропонованими масовою культурою, то такій молодій людині не потрібні ні фольклор, ні будь-які інші вияви національної культури. Але ж виховний ідеал у більшості наших батьків усе-таки інший. Вони хочуть бачити свою дитину особистістю. Хочуть, але не завжди розуміють: кожна людина є особистістю настільки, наскільки вона «дотична» до культури, тобто наскільки вона пізнала різні вияви духовного життя свого народу – його історію, мистецтво, фольклор, науку, звичаї, традиції, обряди, мораль, вірування.

Адже саме культура в цьому сенсі принципово відрізняє людину від тварини. Тільки людина здатна прагнути до того, що не має практичної цінності, а лише підвищує її дух. Коли ж вона забуває про це і турбується лише про матеріальні блага, а свої духовні потреби задовольняє маскультурною продукцією, то навряд чи є підстави говорити про особистість. По суті, людина тоді залишається нереалізованою [76, с. 122].

Отже, прилучаючи дитину до національної культури, до фольклору, батьки мають усвідомлювати: