Звернімо найперше увагу на те, що діяльність малої дитини має переважно хаотичний, випадковий, сумбурний, імпульсивний, непередбачуваний і неконтрольований характер. Вона діє, бо інакше не може. її душа, тіло прагнуть діяльності. Дитина не думає про наслідки, не має планованого образу того, що хоче вчинити. її не обходить, що одні дії можуть завдати шкоди, а інші будуть кимось схвалені. Природа вимагає лише, щоб вона діяла. Мета цієї діяльності – у самій діяльності; "дитина спочатку діє, а відтак думає" (В. Вахтеров). Нею рухають не стільки конкретні цілі, скільки загальне прагнення самореалізації через діяльність. І в цьому – передумова її діяльнісного витку – прагнень до дії, впевненості в собі, винахідливості ініціативності, уяви та ще багатьох якостей, які колись виявляться дуже корисними [14, с. 132].

Це, власне, мав на увазі К. Ушинський, який наголошував що "тілесна потреба рухів дитини повинна бути цілком задоволена", і чим ранніше дитинство, тим більше повної свободи рухів треба дати дитині. Тим часом, коли дитині постійно твердять: "Не можна!", "Перестань!", "Не роби цього!" і т. ін., то розвиток потрібних для характеру якостей гальмується і, навпаки, формується "страх діяльності", невпевненість, сумнів, чи варто її розпочинати. Вбивство спонуки до дії – велика драма, бо дитину примушують не виявляти активність.

Звісно, що поведінка малюка у кімнаті не завжди і безпечна, може завдати клопоту, шкоди, іноді навіть здоров'ю самої дитини. Ось чому оптимальним для таких ситуацій є метод переорієнтації зусиль дитини з небажаної діяльності на безпечну. Наприклад, півторарічний малюк на кухні з усіх сил грюкає ложкою по холодильнику і зовсім не чує суворого окрику бабусі. Але вона могла б перекласти в інше місце якісь речі, чи постукати ложкою по стільчику поруч. В такий спосіб ми "усуваємо" небажану діяльність, але не руйнуємо прагнення до неї взагалі.

Помилкою було б, однак, вважати, що і діяльність підлітка чи дорослої людини така ж хаотична, непланова, як і діяльність малої дитини. Доросла людина усвідомлює, що хоче і чого домагається. Є, проте, одна обставина, яка не спонукає нас приймати це твердження беззастережно. І дитині, і дорослій людині властиве прагнення до самовираження через самореалізацію.

Якщо уважно придивитися до окремих вчинків людини, то неодмінно дійдемо висновку, що багато з них – необдумані й, на перший погляд, невмотивовані. І добро, і зло, якими наповнена душа, вириваються, випинаються назовні й не завжди з певною метою, а тому, що це природно, під дією закону самореалізації та самовизначення людини. Ці міркування дають підстави дійти висновку: метод "клин – клином", тобто метод підміни діяльності як метод виховання і розвитку активності спрямований на добро, може застосовуватись і у вихованні підлітків та людей дорослих. Як і в дитинстві, тут є прагнення, потреба самореалізації, а також загроза небезпеки (зла) – для себе і для інших. Досвідчені вчителі знають популярну пораду психолога: якщо в класі є "порушник дисципліни", то йому треба негайно дати помітне доручення, тобто включити в іншу діяльність. Виконуючи його, він спрямовує свою активність на корисну для себе і для інших справу [12, с. 242].

Метод приучування. Сутність методу приучування полягає в тому, що виховник домагається прищеплення певного елемента поведінки, спонукаючи вихованця якнайчастіше його переживати в процесі діяльності. Прикладом може бути становлення звички дитини правильно поводитися за столом, казати "дякую" чи "будь ласка", мити руки перед їдою, допомагати в домашніх справах, ретельно виконувати домашні завдання тощо. Звичайно, цей метод широко застосовується передусім в родинному (дошкільному) вихованні. Іноді в педагогіці його трактують як вправи у правильному вчинку.

Характерною особливістю цього методу є те, що він відразу орієнтує на якнайглибше засвоєння цінностей – на рівень звичок, які характеризуються сталістю і певною надійністю. Саме з цієї точки зору він і заслуговує на увагу.

Як уважає К. Ушинський, нерви людини прагнуть навичок і звичок. І чим менша дитина, тим швидше дія переростає у звичку. У старшому віці, навпаки, формування звичок потребує все більше зусиль. І йдеться тут не лише про вікові особливості самої нервової системи, але й, в першу чергу, про певну їх "завантаженість" чи "незавантаженість" іншими звичками і навичками. З огляду на це, формуванню нових навичок і звичок поведінки можуть заважати вже наявні, часто протилежного змісту стереотипи – "антинавички" і "антизвички". Ось чому, на думку К. Ушинського, гарна звичка — це моральний капітал, покладений людиною у свою нервову систему; капітал цей зростає безперервно, і відсотками з нього користується людина протягом свого життя. Наявність сформованих у ранньому дитинстві навичок і звичок – це велика вигода для людини. Здобувши раз перемогу над собою, вона поступово закріплює її і на підтримку її потребує все менше зусиль. Труднощі, над якими людина не раз отримувала перемоги, перестають бути важкими [14, с. 273].

Так, набувши через самодисципліну навички завжди складати свій одяг і свої речі в порядку, дитина пізніше робитиме це без великих зусиль над собою. Вироблена звичка вставати рано згодом працює без вияву великих напружень волі. Воля звільняється для долання інших; вищих цілей. Проте, як підкреслює К. Ушинський, наскільки добрі навички і