Неважко зрозуміти, що це веде до підміни служіння вартостям служінням тому, хто є джерелом нагород і покарань. А звідси і сумнозвісна роль оцінок у нашому навчанні й вихованні: у свідомості дитини та її батьків домінує не прагнення до пізнання і розвитку, а бажання отримати якнайкращу оцінку. В кінцевому підсумку це веде до становлення кар'єризму: кар'єра наукова – замість культу відкриттів, кар'єра політика – замість служіння народу і т. п. Не випадково, що метод заохочення і покарань вважали неприйнятним такі представники демократичної педагогіки, як П. Блонський, С. Шацький. Показово і те, що саме А. Макаренко намагався обґрунтувати доцільність покарання, що, на його думку, "допомагає становленню міцного людського характеру" і начебто виховує волю і людську гідність.
І все ж, як і в деяких інших випадках, небезпеку тут зумовлюють крайнощі. Бо, заперечуючи широке застосування методу заохочення і покарання, не можемо повністю відкинути хоча б вираз виховником свого ставлення до вчинку, до рис характеру учня. Тим часом у цьому можуть бути вже елементи і того, й іншого, схвалення і осудження, заохочення і покарання. Цілком природним є зауваження чи звичайний докір, доброзичлива догана, демонстрація суму з приводу певного вчинку тощо. В такому варіанті відповідний метод назвемо схваленням і осудженням. Під цим терміном розумітимемо позитивну або негативну оцінку поведінки чи якостей вихованця, висловлену особисто, без свідків. Бо якщо публічне схвалення вчинку дитини може мати позитивне значення, то осудження при свідках переважно дасть негативні наслідки.
Психологічну основу цього прийому становить переживання: якщо вчинок схвалюється виховником, особливо шанованим, то відчуття задоволення спонукатиме до його повторення. Негативні ж відчуття, спричинені осудом, можуть викликати і затамовану неприязнь, бажання наперекір повторити недобрий вчинок і цим "помститися" за осуд.
За всіх випадків будь-яка реакція виховника повинна бути обдуманою, зваженою, обґрунтованою. Осуду не може піддаватися вчинок, допоки виховник не з'ясує його мотиви. Часто-густо це може бути випадковість, а ще в іншому випадку – колись сформований комплекс неповноцінності. мусить також взяти до уваги характер вихованця, рівень йот дратівливості, урівноваженості тощо. Дуже корисно, якщо виховник реагує на негативний вчинок дитини не відразу, а "витримавши паузу", впродовж якої "працюватиме її сумління". Таким чином, метод схвалення й осудження – інструмент вельми делікатний і застосовувати його треба обачно і нечасто. Існує, водночас, переконання, що можливості цього, а також інших згаданих вище методів визначаються врешті-решт характером стосунків виховника і вихованця. До категоричних передумов їх позитивного застосування належить демократизм і гуманізм ставлення до дітей, врахування їх вікових особливостей, правильна оцінка ситуації тощо. Серед чинників, котрі суттєво впливають на ефект від названих методів, основним вважається застосування їх у контексті живої діяльності.
Висновки третього розділу
Якщо уважно придивитися до окремих вчинків людини, то неодмінно дійдемо висновку, що багато з них – необдумані й, на перший погляд, невмотивовані. І добро, і зло, якими наповнена душа, вириваються, випинаються назовні й не завжди з певною метою, а тому, що це природно, під дією закону самореалізації та самовизначення людини. Ці міркування дають підстави дійти висновку: метод "клин – клином", тобто метод підміни діяльності як метод виховання і розвитку активності спрямований на добро, може застосовуватись і у вихованні підлітків та людей дорослих. Як і в дитинстві, тут є прагнення, потреба самореалізації, а також загроза небезпеки (зла) – для себе і для інших. Досвідчені вчителі знають популярну пораду психолога: якщо в класі є "порушник дисципліни", то йому треба негайно дати помітне доручення, тобто включити в іншу діяльність. Виконуючи його, він спрямовує свою активність на корисну для себе і для інших справу.
Отож, цей метод приучування може залишатися в арсеналі демократичної педагогіки, але за умови, якщо в ньому поєднується багатократність дії з повноцінною вірою і переконанням самого вихованця. Ініціатива діяльності повинна йти від нього.
У застосуванні методу переконування та сугестії соціальний педагог мусить виявляти велику делікатність, всіляко дбаючи про зміцнення волі й самостійності вихованця, також високо цінуючи його власну точку зору, рахуючись з нею, навіть якщо вона йому не подобається.
Таким чином, метод схвалення й осудження – інструмент вельми делікатний і застосовувати його треба обачно і нечасто. Існує, водночас, переконання, що можливості цього, а також інших згаданих вище методів визначаються врешті-решт характером стосунків виховника і вихованця. До категоричних передумов їх позитивного застосування належить демократизм і гуманізм ставлення до дітей, врахування їх вікових особливостей, правильна оцінка ситуації тощо.
ВИСНОВКИ
У сьогоденних науково-освітніх пошуках центральне місце займає ідея співтворчості старшого й молодшого покоління, яка має своїм витоком первинну «двоєдність» (тілесну і духовну, матері і дитини), а наслідком – діалогічність свідомості суб'єкта. Розвиток молодої людини мусить відбуватися з опорою на цю первинну спільність із дорослим. За такого підходу освіта розглядається як особливий стиль спілкування вчителя (соціального педагога) й учня, як «майстер-клас» і спільний пошук істини. Відтак стане максимально можливим врахування інтересів молоді, освіта буде критично-розмірковуючою. А це – шлях збереження культури через освіту. З огляду на це, принцип культуровідповідності має визначати освітню систему. Згідно з ним, привласнення людської культури розглядається як процес, у ході якого в молодої людини закладаються, розвиваються і проявляються найважливіші творчі здібності.
Щоправда, жити нині людині у високій культурі досить складно, оскільки людство інтенсивно занурюється в глобальну кризу, і немає шляху виходу з неї, окрім радикальної зміни людини. Тож соціальним педагогам