Згідно з інтеракціоністським підходом (Р. Вейс) «самотність – це продукт інтерактивного впливу фактору особистості і фактору ситуації». Існує два типи самотності: 1) емоційна ізоляція – відсутність прив’язаності до окремої людини (такої як любовна або дружня). Емоційно самотня людина відчуває тривогу, неспокій і порожнечу; 2) соціальна ізоляція – відсутність доступного кола соціального спілкування. Соціально самотня людина має відчуття безглуздості свого існування, власної незначущості, переживає тугу і відчуття соціальної маргінальності

Р. Вейс виділяє ситуативні та характерологічні причини самотності. Ситуативні причини: особистісні обставини (наприклад зміна місця проживання). Характерологічні причини: зосередженість на власному внутрішньому світі, сором’язливість, низька самооцінка [4, 11]. Представники когнітивного підходу (Е. Пепло та її колеги) стверджують, що самотність – це невідповідність між наявною реальністю і бажаним ідеальним станом, що суб’єктивно переживається людиною. Самотність виникає, коли індивід усвідомлює невідповідність між двома факторами - бажаним і досягнутим рівнем власних соціальних контактів.

До пошуків причин самотності Е. Пепло підходить достатньо широко, вона досліджує як характерологічні, так і ситуативні чинники, сприяючі її виникненню, а також вплив, як минулого, так і сьогодення на формування особи. Когнітивні чинники – це процеси, що відбуваються всередині індивіда, який узгоджує свою діяльність з реальністю [4, 16, 49].

В соціологічному підході, представниками якого є К. Боумен, Д. Рісмен і Ф. Слейтер, самотність – це нормативний загальний показник, який характеризує суспільство і є продуктом соціальних сил. Три чинники, які ведуть до посилення самотності в сучасному суспільстві: 1) ослаблення зв’язків в первинній групі; 2) збільшення сімейної мобільності; 3) збільшення соціальної мобільності. Особистості, «спрямовані назовні», орієнтовані на інших, відособлені від свого дійсного «Я», своїх відчуттів і своїх очікувань, які постійно пристосовуються до обставин і контролюють своє міжособистісне оточення з тим, щоб визначити лінію своєї поведінки. «Орієнтовані назовні» люди відособлені від свого дійсного «Я», своїх відчуттів і своїх очікувань. Такими рисами можуть бути наділені батьки, вчителі, основна маса людей. В результаті «орієнтована на інших» («спрямована зовні») особистість може набути синдрому стурбованості і надмірної потреби в увазі до себе з боку інших людей, яка ніколи повністю не задовольняється. Члени нашого «спрямованого назовні» суспільства утворюють, як заявляє Рісмен в назві своєї книги, «самотній натовп» [16].

Для Слейтера проблема американця як особистості полягає не в «спрямованості назовні», а швидше в індивідуалізмі як такому. Слейтер вважає, що всі прагнуть до спілкування, приналежності і залежності. Ми прагнемо до довіри і співпраці з іншими людьми, до «прояву відповідальності за свої імпульси і життєві орієнтації» [49].Проте ці основні потреби в спілкуванні, приналежності недосяжні в американському суспільстві через його індивідуалізм унаслідок вкорінення віри в те, що кожен повинен слідувати своєму власному шляху. Результатом цього стає самотність [49].

Згідно з поглядами К. Роджерса та іншими представниками феноменологічного підходу У. А. Садлером і Т. Джонсоном самотність – це прояв слабкої пристосовності особистості, відчуження особистості від її істинних внутрішніх почуттів [4].

Індивід стає самотнім, коли, усунувши охоронні бар'єри на шляху до власного «Я», проте, думає, що йому буде відмовлено у контакті з боку інших. К. Роджерс говорить про це так: «Самотність... найрізкіше і хворобливо виявляється у тих індивідів, які з тієї або іншої причини виявляються, - будучи позбавленими, свого звичного захисту - уразливими, переляканими, самотніми, але такими, що володіють дійсним «Я» і упевненими в тому, що будуть знехтувані рештою всього світу»47].

У. А. Садлер і Т. Джонсон описують самотність як гостросуб’єктивне, суто індивідуальне і чисто унікальне переживання. Вони підкреслюють її відмінності з такими поняттями як «усамітнення» і «ізоляція», вважаючи, що самотність має якийсь специфічний внутрішній контекст. Ізоляція більшою мірою є фізичною, просторовою і часовою локалізацією людини по відношенню до соціального оточення і є зовнішньо-обумовленою обставиною, а не внутрішнім психічним переживанням. А. У. Садлер говорить: «Щоб виявити фізичну ізоляцію достатньо мати очі, але щоб впізнати самотність, необхідно відчути її». Ізоляція завжди передбачає предмет, який людина по тих або інших причинах добровільно чи примусово виключає зі свого життя: суспільство в цілому, певна група людей, специфічні умови буття і багато іншого. Можна сказати «ізольований від...», але по відношенню до самотності така побудова фрази буде не можлива. Предметом самотності виступає сама людина. Самотність спрямована на суб’єкта, об’єкт тут як би вторинний. Можна бути ізольованим, але не самотнім. Можна переживати самотність, не будучи ізольованим. Самотність на відміну від об’єктивної ізоляції відображає дисгармонію відносин між «Я» і «Вони», розлад з світом, собою супроводжуючись стражданнями, кризами і т. ін. Ізоляція може супроводжуватися або не супроводжуватися самотністю, але ці поняття ні в якому випадку не ідентичні один одному. Прикладом ізоляції без самотності можна вважати інколи тюремне ув’язнення. Є дані про те, що політичні ув'язнені, навіть знаходячись в одиночній камері, при твердій переконаності в правоті своєї справи і моральній підтримці однодумців, не переживали руйнуючого почуття самотності. Прикладом добровільної ізоляції від світу може служити релігійне самітництво. Зазвичай добровільну ізоляцію називають усамітненням. Описи життя монахів-відлюдників свідчать, що самітництво давало можливість знаходиться в найбільш живому і «населеному» для них світі, в світі духовного спілкування з Богом.

Усамітнення апріорі має часові рамки, завжди добровільно і вільно обирається людиною. Усамітнення видається найбільш «вигідним», наприклад, з точки зору особистісного росту, дії захисних механізмів, зниження рівня психічного напруження та ін. Такі дослідники самотності, як Марія Міцеллі, Брюс Мораш, Енн Пепло, вважають, що усамітнення не обов’язково пов’язане з