Відповідно до психодинамічного підходу (Х. С. Салліван, О. Зілбург та ін.) самотність – це реакція на неадекватне задоволення потреби в тісних людських зв’язках. Недостаток чи втрата тих людських взаємин, які формуються з розвитком особистості: потреба в контакті у немовлят, нездатність задовольнити юнацьку потребу в інтимності, втрата партнера в дорослому віці та ін [16, 41, 49].

О. Зілбург опублікував, ймовірно, перший психологічний аналіз самотності. Він розрізняв самотність і усамітнення. Усамітнення – «нормальний» і «скороминущий умонастрій», що виникає в результаті відсутності конкретного «когось». Самотність – це непереборне, постійне відчуття. Неважливо, чим людина зайнята, але самотність, як «черв’як», роз’їдає її серце. Згідно з Зілбургом, самотність стає віддзеркаленням характерних рис особи: нарцисизму, манії величі і ворожості. Самотня людина зберігає інфантильне відчуття власної всемогутності, вона егоцентрична і пускає пил в очі публіці з тим, щоб «викрити» інших. «Самотній індивід, як правило, проявляє хворобливу скритність або відкриту ворожість», - стверджує О. Зілбург, направлену як усередину, так і зовні. Зілбург проглядав походження самотності, починаючи з раннього дитинства49].

Фромм-Рейхман вважає самотність екстремальним станом: «Тип самотності, який я маю на увазі, - руйнівний... і він зрештою приводить до розвитку психотичних станів. Самотність перетворює людей... у емоційно паралізованих і безпорадних». У своєму аналізі самотності прихильники психодинамічних теорій виходять головним чином з їх клінічної практики і, ймовірно, тому схильні розглядати самотність як патологію41].

Екзистенціальний підхід, представниками якого є К. Мустакас та І. Ялом розглядає людину як перманентно самотню. Ніхто інший не може розділити з нами наші почуття і думки; роз’єднаність є сутнісний стан наших переживань. Самотність може мати болісний ефект, але це продуктивний, творчий стан.

К. Мустакас підкреслює значення відмінності між «суєтою самотності» і дійсною самотністю. Суєта самотності – це система захисних механізмів, яка віддаляє людину від вирішення істотних життєвих питань і яка постійно спонукає її прагнути до активності ради активності спільно з іншими людьми. Дійсна самотність виникає з конкретної реальності самотнього існування і із зіткнення особистості з межовими життєвими ситуаціями (народження, смерть, життєві зміни, трагедія), що переживаються на одинці49].

І. Ялом, розглядаючи ізольованість як один з елементів існування, відзначає, що це не є ізольованість від людей з самотністю яка нею породжується і не внутрішня ізоляція (від частини власної особистості). Це фундаментальна ізоляція – і від інших створінь («прірва між собою і іншими») і від світу («роз’єднаність між індивідом та світом»). Таким чином, він виділяє два види ізоляції: екзистенційну і фундаментальну [4, 71, 84].

У основі інтимного підходу (В. Дерлега і С. Маргуліс) лежить припущення про те, що індивід прагне до збереження рівноваги між бажаним і досягнутим рівнями соціального контакту. Самотність ж обумовлена відсутністю відповідного соціального партнера, який міг би сприяти досягненню індивідом різних реальних цілей. Самотність, найімовірніше, наступає тоді, коли міжособистісним відносинам індивіда бракує інтимності, необхідної для довірливого спілкування [49].

Згідно з теоретико-системним підходом самотність є механізм зворотного зв’язку, що допомагає індивідові або суспільству зберегти стійкий оптимальний рівень людських контактів. Основне положення цієї теорії полягає в тому, що поведінку живих організмів відображає переплетення впливів декількох рівнів, що діють одночасно як система. Рівні розташовуються від клітинного до міжнаціонального49].

Дж. Фландерс формулює загальносистемний підхід до проблеми самотності. Основне положення цієї теорії полягає в тому, що поведінку живих організмів відображає переплетення впливів декількох рівнів, що діють одночасно як система. Рівні розташовуються від клітинного до міжнаціонального. З цієї точки зору самотність є механізм зворотного зв’язку, що допомагає індивідові або суспільству зберегти стійкий оптимальний рівень людських контактів.

Міркування Дж. Фландерса про самотність не мають емпіричного джерела, вони свідчать про подальше розповсюдження системної теорії Міллера. При цьому Дж. Фландерс розцінює самотність як потенційний патологічний стан, але рахує його також і корисним механізмом зворотного зв’язку, який в кінцевому результаті може сприяти благополуччю індивіда або суспільства. Системна теорія підпорядковує обидва мотиви поведінки - індивідуальний і ситуативний. Відрізок часу, необхідний для того, щоб подіяли певні змінні, може бути достатньо довгим. Проте системна теорія по суті є моделлю, в якій мотиви поведінки включені в динаміку загальної структури, що розвивається4; 31; 71].

Властивий людині протест проти самотності став генеральною темою багатьох гуманістичних учень, що виникли на Заході в XX столітті. Найбільшу увагу самоті приділяли екзистенціалісти

М.А.Бердяєв, М.Бубер, А.Камю, Ж.-П.Сартр, М.Хайдеггер, К.Ясперс7; 64; 77]. Самотність особистості розглядається як реалізація принципу замкнутого антропологічного універсуму, згідно якого, внутрішня ізольованість людини – основа будь-якого індивідуального буття. Тому людина вибирає самотність, коли не знаходить емоційного відгуку в ході спілкування з іншими людьми.

Ф.Ніцше [45], а потім і Е.Фромм [75; 76] продовжили думку І. Канта про те, що самотність може обумовлюватися падінням етичних норм. Е. Фромм причиною самотності називав культивування безрозсудних потреб.

Варто відзначити, що проблема самотності в найбільшій мірі була висвітлена в роботах Еріха Фрома. У своїй першій крупній роботі «Втеча від свободи» (1941) він розглянув феномен самотності в рамках проблеми свободи. У даному творі самотність розглядається як аспект індивідуалізації. Воно є природженим відчуттям, яке виникає у міру того, як людина починає усвідомлювати свою несхожість і окремість від світу. Страх самотності нависає над індивідом як величезна грозова хмара, від якої хочеться втекти.

Е. Фромм пише: «фізіологічні потреби – це не єдина постійно присутня, імперативна частина натури людини. Є ще одна настільки ж нездоланна; вона не криється у фізіологічних процесах, але складає сутність людського